— Легка обіцянка, — сказала Шаллан. — Бо ти впевнений, що я ніколи не покину Примарокровних.
— Знайди привід відвідати спренів честі, — закінчив Мрейз. — Тоді ми поговоримо.
Він підняв руку і відпустив курча, те полетіло на ще одне полювання. Шаллан нічого не обіцяла. Але, йдучи, знала, що він спіймав її. Вони всі потрапили на гачок так само міцно, як і будь-яка риба. Бо у Мрейза були всі відповіді, які їй потрібні. Про природу світу і його політику, а ще багато іншого. І про саму Шаллан. Управитель дому Давар належав до Примарокровних. Можливо, батько Шаллан також. Мрейз ніколи не хотів говорити про це. Але вона підозрювала, що вони готували її, а також її сім’ю, понад десять років.
Він знав правду про минуле Шаллан. У її дитячих спогадах були прогалини. Якщо вони зроблять те, про що він попросив, то Мрейз заповнить їх.
І, можливо, тоді Вейл нарешті зможе змусити Шаллан стати цілісною.
14
Голос
Усі самоцвіти повільно пропускають Буресвітло, але поки кристалічна структура залишається в основному недоторканою, спрени не можуть вирватися назовні. Важливо контролювати цей витік, оскільки багато фабріалів також втрачають Буресвітло в процесі використання. Усе це пов’язано з тонкощами мистецтва. Як і розуміння останнього життєво важливого виду спренів — спренів логіки.
Палац у Холінарі зазнав разючих перетворень. Він набув нової форми, так би мовити. Саме тут, більше ніж у будь-якому іншому місці, Венлі відчувала, що може зазирнути в минуле і дізнатися про історію свого народу.
Зникла багато прикрашена, але нудна людська фортеця. На її місці височіла грандіозна споруда, яку збудували з використанням первинного фундаменту та стін, але збільшена та зовсім в іншому стилі. Замість прямокутних ліній з’явилися величні арки з великими виступами, що спускалися з боків, як зігнуті леза. Вони збільшувалися до верхівки, і гребені завершувалися загостреннями.
У результаті вийшла вигнута конічна форма, вершина якої нагадувала корону. В архітектурі відчувалася виразна органічність, посилена стінами, зарослими сланцекіркою, для додання ефекту грубої, нерівної текстури. Палац віддалено скидався на рослину: опуклий біля основи з ніжними пелюстками, що підіймалися до верхівки.
Венлі наблизилася, налаштована на Ритм напруги. Останні двадцять годин були суцільним хаосом, поки вона супроводжувала Лешві по місту зустрічаючись з іншими Сплавленими в пошуках інформації. Венлі не зовсім розуміла, чому це розлютило Лешві. Адже нова група душ Сплавлених прокинулася та прийшла по тіла.
Це не було несподіванкою. Частина Сплавлених ще дрімала у Брейзі, або... вони впали у сплячку? Медитували? Вони пробуджувалися групами та приєднувалися до битви. Але деякі з них особливо турбували Лешві. Можливо, навіть лякали. Після сповненого хаосом дня, проведеного за розслідуваннями разом з Лешві, Венлі прокинулася рано-вранці від гуркоту грому. Прийшов Вічновій.
Відразу після цього вона отримала звістку. До палацу був скликаний конклав найвпливовіших співунів. Очікувалося, що Венлі, як Голос, прибуде швидко і самостійно, оскільки Лешві скористається входом зверху, призначеним для шанай-ім.
Венлі на ходу намагалася заспокоїтися, зосередившись на прекрасній споруді палацу. Вона шкодувала, що жила в той час, коли така архітектура була звичною справою. Уявляла собі цілі міста, що складаються з цих нескінченних арок, таких небезпечних, але таких красивих. Як у світі природи.
«Це ми зробили, — подумала вона. — Коли Ешонай уперше повернулася із земель людей, вона з благоговінням розповідала про великі творіння людства. Але ми теж створювали щось подібне. Ми мали міста. Мистецтво. Культуру».
Перебудова палацу здійснювалася під наглядом кількох представників різновиду високих гнучких Сплавлених, яких називали фаннан-ім, тобто Ті, хто зазнав змін. Хоча всі Сплавлені були навчені як воїни, багато хто володів також іншими навичками. Деякі були інженерами, вченими, архітекторами. Вона подумала, що, можливо, всі ті колись були солдатами, перш ніж отримали безсмертя, проте вони мали дуже багато часу для розвитку.
Як це — прожити стільки життів? Така мудрість і такі здібності! Побачене пробуджувало емоції. Не просто Благоговіння, а Жагу. Чи з’явилися нові Сплавлені? Чи міг хтось, як вона, прагнути до такого безсмертя?
Тембр пульсувала всередині неї із попередженням, і Венлі зі значним зусиллям придушила цей потяг. Це виявилось непросто. Можливо, як Приборкувачка сплесків, вона могла бути безкорисливою від природи. Благородною від природи. Як Ешонай.
Венлі не мала жодної з цих властивостей. Вона глибоко в душі все ще сумувала за шляхом, який колись уявляла, — бути благословенною Сплавленими за те, що відкрила шлях до їхнього повернення, й обсипаною почестями за те, що першою серед свого народу прислухалася до спренів спустошення. Та, хто приносить Вічновій. Хіба вона не повинна стати королевою свого народу у вдячність за свої діяння?
Тембр видала ще одне попередження, цього разу заспокійливе. Одіозум ніколи не надав би їй таких почестей — і тут Венлі обдурили. Її пожадливість призвела до великого болю та руйнування. Потрібен був спосіб збалансувати свій спадок та цілі. Вона твердо вирішила уникнути правління Сплавлених, але це не означало, що вона хоче відмовитися від культури співунів. Дійсно, що більше вона дізнавалася про співунів давніх часів, то ще більше їй хотілося знати про них.
Вона дісталася до верху сходів і пройшла повз двох фаннан-ім — Змінених, з гнучкими семифутовими тілами та копицями волосся, які росли тільки на самих маківках їхніх голів, спадаючи довкола панцира, що покривав решту черепа. Цих двох не було серед тих, хто будував палац, тож вони сиділи з відсутніми поглядами. Тембр пульсувала у Ритмі згуби. Вони пішли. Як і в багатьох Сплавлених, їхній розум був зруйнований, бо зазнав нескінченного циклу смертей і перероджень.
Можливо, не варто заздрити їхньому безсмертю.
Внутрішній передпокій палацу перебудували — з’явилися широкі сходи. Стіни знесли, а десятки кімнат об’єднали. У великих кімнатах не зачиняли вікна під час бур, а просто згортали килими.
Венлі піднялася на п’ятий поверх та увійшла до кімнати у вершині вежі, прибудованої архітекторами Сплавлених. Велика й циліндрична, вона стала центром корони на верхівці палацу. Це місце було домом Дев’ятьох — вождів Сплавлених.
Інші Голоси теж збиралися тут. Їх було близько тридцяти. Венлі гадала, що їх налічуватиметься приблизно сотня, щойно всі Сплавлені прокинуться. Ця кімната не вмістила б стільки Голосів, навіть якби вони вишикувалися пліч-о-пліч. Хай там що, але народу побільшало в міру того, як кожен Голос займав місце перед своїм господарем.
Лешві зависла за кілька футів від землі поруч із іншими Небесними, і Венлі поспішила до неї. Вона підняла очі, і Лешві кивнула, тому Венлі стукнула руків’ям свого ціпка по каменю, демонструючи, що її господиня готова.
Дев’ятеро, звичайно, були там. Вони не могли піти звідси, бо їх поховали в камені.
Дев’ять колон прикрашали центр зали, підносячись до стелі по колу. Каменю надали форму за допомогою Душезаклинача — а Дев’ятеро перебували всередині. Вони жили тут, назавжди злиті з колонами. І знову в конструкції відчувалася органічність, наче колони виросли самі, як дерева, навколо Дев’ятьох.
Колони згиналися і звужувалися, зменшуючись і вростаючи в груди Дев’ятьох, але оминали їхні голови й верхню частину покритих панциром плечей. У більшості з них принаймні одна рука залишалася вільною. Дев’ятеро стояли обличчям усередину кола, спинами до стін. Це дивне поховання здавалося неприємним, чужорідним. Нудотним. Це надавало Дев’ятьом відчуття сталості, підкреслюючи їхню безсмертну природу. Колони ніби говорили: «Вони старші за каміння. Вони прожили тут досить довго, щоб скеля виросла над ними, як крем, що заповнює руїни загиблого міста».