— Я думала, що в минулому вас засилали в Брейз, коли ви помирали? Як він міг повернутися, щоб полювати на свого вбивцю?
Багато з цього все ще бентежило Венлі. Протягом тисячоліть люди та співуни билися в нескінченних раундах вічної війни. Кожна нова хвиля атак супроводжувалася так званим Поверненням, коли Сплавлені знову спускалися в Рошар. Люди називали це Руйнацією.
Було щось особливе в тому, як діяли людські Вісники, щоб утримати Сплавлених у Брейзі — землі, яку люди називали Геєною. Тільки після того як Сплавлені зломили волю Вісників тортурами й відправили їх назад до Рошару, можна було почати Повернення. Цей цикл тривав тисячоліттями, до Останньої Руйнації, проте тоді щось змінилося. Щось, пов’язане з одним Вісником і незламною волею.
— Ти помиляєшся в циклі, спрощуєш його, — тихо сказала Лешві. — Ми опинялися замкненими в Брейзі тільки після того, як Вісники помирали й приєднувалися до нас там. До того часу, в період Повернення, часто проходили роки або навіть десятиліття перероджень. І протягом цього часу Вісники навчали людей битися. Щойно вони були впевнені, що люди зможуть продовжувати чинити спротив, Вісники відправляли себе у Брейз, щоб активувати Ізоляцію. Вісники мали померти, щоб усе спрацювало.
— Але... вони не померли минулого разу? — спитала Венлі. — Вони залишилися, але ви все ще були замкнені.
— Так... Вони якимось чином знайшли спосіб змусити Присягу залежати від одного учасника, — Лешві кивнула в бік Переслідувача. — Хай там як, до того як починалася Ізоляція, цій істоті завжди вдавалося знайти та вбити будь-яку людину, яка брала над ним гору. Щойно починалася Ізоляція, він накладав на себе руки, щоб ніколи не повертатися в Брейз назавжди після того, як помре від руки людини. Як я вже сказала, інші підтримують його традицію. Йому дозволяється діяти поза командними структурами, надається свобода дій для Переслідування. Коли він не полює на того, хто вбив його, то прагне битися з найсильнішим із ворожих Променистих.
— Це звучить як гідна Пристрасть, — сказала Венлі, ретельно підбираючи слова.
— Так, дійсно схоже на правду, — сказала Лешві з нотками Ритму глузування. — Можливо, так воно і було б для когось більш розсудливого. Лезіан поставив під загрозу наші плани, підірвав стратегії та зірвав більше місій, ніж я можу підрахувати. І він стає все гіршим. Як і всі ми, на мою думку...
— Він був убитий героєм-Вітробігуном? — запитала Венлі. — Тим, кого вони називають Буреблагословенним?
— Так, учора. І сили Променистого на той час були придушені, що б там не говорив Лезіан. Цей Буреблагословенний ще не відповідає Четвертому Ідеалу. Я б знала. Це подвійна ганьба для Переслідувача. Він стає безтурботним, надмірно самовпевненим. Ці Променисті — новачки у своїх здібностях, але це не робить їх менш гідними суперниками.
— Вони вам подобаються, — обережно зауважила Венлі. — Ці Вітробігуни. Лешві на мить замовкла.
— Так, — відповіла вона. — З них і їхніх спренів вийшли б чудові слуги, якби ми змогли підкорити їх.
Вона справді була відкрита для нових ідей, нових способів мислення. Можливо, прихильно поставилася б до ідеї створення нової нації слухачів.
— Оголоси про мене, Голосе! — наказала Лешві.
— Зараз? — запитала Венлі, виринувши з роздумів. — Поки Дев’ятеро радяться?
Лешві промугикала в Ритмі наказу, і Венлі поспішно підкорилася, ступила вперед, стукнула руків’ям свого ціпка об підлогу, потім вклонилася.
Дев’ятеро перервали свою пісню, і той, хто саме говорив, запитав у Ритмі руйнування:
— Що сталося, Лешві?
— Я повинна дещо вам сказати! — оголосила Лешві в тому ж Ритмі наказу. — Переслідувач втрачає контроль. Він наближається до стану, коли його розуму та намірам не можна довіряти. Його перемогла звичайна людина! Настав час скасувати особливі привілеї.
Лезіан розвернувся до неї й закричав у Ритмі руйнування:
— Як ти смієш!
— Ти маєш занадто низький статус, щоб робити такі заяви, Лешві, — сказав один із Дев’ятьох. — Це одночасно і зависоко, і занизько для тебе!
— Я говорю так, бо слідую своїй Пристрасті, — відповіла Лешві. — Людина, яка вбила Переслідувача, раніше вбила і мене. Я претендую на переважне право на життя Буреблагословенного. У цьому разі Переслідувач повинен дочекатися, доки я не задовольню свою Пристрасть!
— Ти знаєш мою традицію! — крикнув Лезіан на Лешві.
— Традиції можна порушувати.
Високий Сплавлений кинувся до неї з гучним тупотінням, і Венлі довелося силою утримувати себе на місці, в поклоні, хоча їй було дозволено підняти очі й спостерігати. Цей Переслідувач був величезний, страхітливий. І майже некерований, наче сама буря в розпалі — настільки злий, що вона не могла розібрати ритму його слів.
— Я полюватиму на тебе! — кричав він. — Ти не можеш відмовити мені в моїх обітницях! Мою традицію не можна порушувати!
Лешві незворушно продовжувала висіти в повітрі на місці, і Венлі угледіла в конфлікті прихований мотив. Так, Дев’ятеро щось наспівували в Ритмі насмішки. Втративши самовладання, Переслідувач довів свою Пристрасть, і це добре для них, але також ризикував довести, що збожеволів. Лешві навмисно підбурювала його.
— Ми приймаємо пріоритетне право Лешві на цю людину, — сказали Дев’ятеро. — Переслідувачу, ти не полюватимеш, доки у Лешві не з’явиться шанс битися з ним знову!
— Це підриває весь сенс мого існування! — закричав Переслідувач, вказуючи на Лешві. — Вона прагне знищити мій спадок зі злості!
— Тоді ти мусиш сподіватися, що вона програє в їхньому наступному зіткненні, — сказав один із Дев’ятьох. — Лешві, ти можеш полювати на цього Вітробігуна. Але знай: якщо почнеться битва і його доведеться прибрати, то це завдання може бути доручено іншому.
— Це зрозуміло і прийнятно, — відповіла Лешві.
«Ніхто з них не розуміє, що вона намагається захистити цього Вітробігуна, — подумала Венлі. — Можливо, Лешві сама цього ще не усвідомлює». Серед Сплавлених були розколи, значно глибші, ніж хто-небудь міг би це визнати. Як це можна використати для себе?
Тембр пульсувала всередині неї, але наразі Венлі була впевнена, що її амбіції виправдані. Втратити їх — означало б просто погодитися з усім, що їй скажуть. Це не свобода. Свобода, якщо вона захоче її отримати, вимагатиме честолюбства — там, де слід.
Переслідувач, усе ще розбурханий, бурмочучи без певного ритму, почимчикував геть із зали конклаву. Лешві влаштувалася позаду Венлі, тихо наспівуючи в Ритмі радості.
— Не хвали себе занадто сильно, Лешві! — гукнув один із Дев’ятьох. — Не забувай про своє низьке положення в цій залі! У нас є свої причини відмовити Переслідувачу.
Лешві схилила голову, і Дев’ятеро повернулися до особистої розмови. — Ви могли б стати кимось великим, — прошепотіла Венлі, повертаючись на своє місце поруч із Лешві. — Вони не такі розумні, як ви, леді. Чому ви дозволяєте їм продовжувати так погано поводитися з вами?
— Я дуже ретельно вибирала своє місце в цій ієрархії, — відрізала Лешві. — Не провокуй мене в цьому, Голосе! Це не твоя справа!
— Пробачте, — сказала Венлі в Ритмі страждання. — Моя Пристрасть перевершила мою мудрість.
— Це була не Пристрасть, а просто цікавість, — Лешві примружилася. — Будь напоготові. Це питання — не причина скликання конклаву. Небезпека, якої я боялася, ще попереду. Це змусило Венлі випрямитися і насторожитися. Зрештою Дев’ятеро перестали співати, але не зверталися до лідерів Сплавлених. Натомість у залі запанувала тиша. Секунди перетворювалися на хвилини. Що відбувається?
У дверях темніла фігура, освітлена ззаду сонячним світлом. Це була висока вижіночена з фаннан-ім — будівельників, які створили цей палац. З високим пучком волосся на маківці й панциром, схожим на шолом, який закривав її голову. Одягнена в розкішне вбрання, гнучка, з тонкою фігурою, довгими руками, пальці на яких були удвічі довшими, ніжу Венлі.