— Рлайне, я не хотів сказати, що тобі не потрібно думати, — відказав Каладін. — Я намагаюся допомогти.
— Знаю, сер. Але я не зацікавлений брати «те, що є». І не думаю, що слід примушувати спренів до уз. Це створить поганий прецедент, сер, — він замугикав інший ритм. — Ви всі називаєте мене зброєносцем, але я не вмію втягувати Буресвітло, як інші. Думаю, між мною та Прародителем бур вбито клин. Дивно. Я очікував упереджень від людей, але не від нього... Так чи інакше я дочекаюся спрена, який пов’яжеться зі мною — таким, який я є, — із моєю честю, якою я її собі уявляю.
Він відсалютував Каладінові за звичаєм Четвертого мосту, стукнувши зап’ястками одним об інший, а потім повернувся до фермерів навчати їх пісень.
Каладін повернув у бік пральні. Він розумів, що мав на увазі Рлайн, але як можна втратити такий шанс? Можливо, єдиний спосіб отримати те, чого хотів Рлайн, — повагу з боку спрена — це почати з того, хто налаштований скептично. І Каладін не змушував Юнфу, він наказав йому. Іноді солдати мусять служити там, де не хочуть.
Каладін ненавидів відчуття, наче він зробив щось ганебне, попри добрі наміри. Невже Рлайн не може прийняти те, у що він вклав зусилля, і зробити, як просять?
«Чи, можливо, — подумав він, — ти міг би зробити те, що обіцяв йому, і бодай раз вислухати».
Каладін зайшов на поле для прання, минаючи шеренги жінок, що стояли біля жолобів строєм, пораючись із нескінченною ордою брудних сорочок і мундирів. Він обійшов старовинний насос, з якого вода текла в жолоби, і проминув ціле поле простирадл, що тріпотіли на мотузках, наче білі знамена.
Він знайшов Загеля на краю плато. Ця частина поля виходила на круте урвище. Неподалік Каладін побачив велику конструкцію Навані, що звисала з краю плато, — пристрій для підіймання та опускання «Четвертого мосту».
Здавалося, що падіння звідси триватиме цілу вічність. Хоча він знав, що десь унизу починається схил гори, хмари часто приховували його. Він вважав за краще думати, що Урітіру — летюче місто, відділене від решти світу з його стражданнями.
Тут, на віддаленому мотузку, Загель обережно розвішував у ряд різнобарвні шалики. Хто зі світлооких примусив його прати ці речі? Здавалося, то були ті легковажні шалики, якими найбільш марнотратні представники еліти прикрашали своє вбрання.
Порівняно з тонким шовком Загель скидався на шкуру щойно вбитої норки. Його халат із бавовни отвородеревника був старим і заношеним, борода скуйовдилася, як жмут трави, що вільно ріс у закутку, захищеному від вітру, а замість пояса підперезався мотузком.
Загель мав усе те, чого Каладінові інстинкти наказували уникати. Можна було навчитися оцінювати солдатів за тим, як вони стежили за своєю формою. Ретельно попрасований мундир не допоможе виграти битви, але часто той, хто начищав ґудзики, тримався в строю без проблем. Солдати з нерівно підстриженими бородами та в порваному одязі зазвичай по вечорах випивали, а не доглядали за своєю амуніцією.
За роки суперництва між військовими таборами Садеаса та Далінара ці відмінності стали такими разючими, що майже перетворилися на знамена. І тому манера Загеля підтримувати свій вигляд здавалася навмисною. Майстер меча був одним із найкращих дуелянтів, яких зустрічав Каладін, і до того ж таким мудрим, як ніхто з подвижників чи вчених. Єдиним поясненням могло бути те, що Загель свідомо створював своїм одягом оманливий вигляд. Він нагадував майстерно написану картину, яку навмисне вставили в потріскану раму.
Каладін зупинився досить далеко. Загель не дивився на нього, але здавалося, що дивний подвижник завжди знає, коли хтось наближається. Він мав надзвичайне відчуття оточення. Сил полетіла до нього, а Каладін уважно стежив за його реакцією.
«Він може її бачити», — вирішив Каладін, коли Загель обережно повісив ще один шалик. Розмістив його так, щоб краєм ока спостерігати за Сил. Крім Скелі та Струни, Каладін більше не зустрічав людей, які бачать невидимих спренів. Чи текла в жилах Загеля кров рогоїдів? Ця здатність рідко траплялася навіть серед земляків Скелі, хоча він колись казав, що іноді з нею народжуються навіть ті, чий далекий предок був рогоїдом.
— Ну? — нарешті запитав Загель. — Чим прийшов надокучати мені сьогодні, Буреблагословенний?
— Мені потрібна порада.
— Знайди щось міцне випити, — відказав Загель. — Це краще за Буресвітло. І те, й інше тебе вбиває, проте алкоголь принаймні робить це повільно.
Каладін підійшов до нього. Шалики, що тріпотіли на вітрі, нагадували спренів у польоті. Сил, можливо, подумавши те саме, обернулася на схожий шалик.
— Мене змушують піти у відставку, — тихо промовив Каладін.
— Мої вітання. Візьми пенсію. Хай це все буде проблемою для когось іншого.
— Мені сказали, що можу обрати інший шлях, оскільки я вже не на передовій. Я подумав...
Він подивився на Загеля, а той усміхнувся, і в кутиках його очей з'явилися зморшки. Дивно, як шкіра цього чоловіка могла здаватися гладенькою, як у дитини, а за мить — зморшкуватою, як у старця.
— Думаєш, що ти один з нас? — запитав Загель. — Солдатів, яких побило життя? Людей з такими тонкими душами, що вони тріпочуть на сильному вітрі?
— Ось яким я став. Я знаю, чому більшість із них залишили поле бою, Загелю. Але не ти. Чому ти став подвижником?
— Тому що я зрозумів, що війна триватиме серед людей, як би я не старався. Я більше не бажав намагатися зупинити їх.
— Проте ти не зміг відмовитися від меча.— Ох, я відмовився. Відпустив його. Найкраща помилка, яку я коли-небудь робив, — він оцінювально глянув на Каладіна. — Ти не відповів на моє запитання. Вважаєш, що належиш до майстрів меча?
— Далінар запропонував мені тренувати нових Променистих. Не думаю, що зможу це витерпіти — бачити, як вони летять на бій без мене. Але я подумав, що зможу знову тренувати звичайних солдатів. Це б не ятрило мене так.
— І ти вважаєш, що належиш до нас?
— Я... Так.
— Доведи це, — Загель зірвав з мотузки кілька шаликів. — Удар мене.
— Що? Тут? Зараз?
Загель обережно обмотав один шалик навколо руки. Каладін не бачив при ньому ніякої зброї, хоча той міг ховати ніж — чи навіть два — під подертим бурим халатом.
— Врукопаш? — запитав Каладін.
— Ні, візьми меч. Ти ж хочеш доєднатися до майстрів меча? Тоді покажи мені, як ти ним володієш.
— Я не казав...
Каладін глянув на мотузку для білизни, де сиділа Сил у подобі дівчини. Вона знизала плечима, і Каладін викликав її у вигляді Сколкозбройця — довгого, тонкого, вишуканого, не схожого на те велике одоробло, яким колись володів Далінар.
— Затупи лезо, чалоголовий! — велів Загель. — Можливо, моя душа й потоншала, але я б волів, щоб її не порвали на шматки. І жодних надздібностей з твого боку. Хочу побачити, як ти б’єшся, а не літаєш.
Подумки Каладін наказав Сил-клинку затупитися. Край розплився, перетворюючись на туман, а потім знову сформувався, вже негострий.
— Гм... — сказав Каладін. — Як ми почнемо...
Загель зірвав із мотузки простирадло і кинув його в бік Каладіна. Воно полетіло, розвіваючись, а Каладін ступив крок уперед і мечем збив тканину з повітря. Загель зник серед тріпотливих рядів простирадл.
Каладін обережно зайшов між рядами. Тканина то розвівалася від вітру, то опадала, нагадуючи рослини, повз які він часто проходив у прірвах. Живі істоти, що рухалися й перетікали разом з невидимими потоками вітру.
Загель вискочив з іншого ряду, зірвав ще одне простирадло і махнув ним. Каладін охнув, замахнувся на тканину і відступив убік. Він зрозумів стратегію Загеля: змусити противника зосередитися на тканині.