Навані розвернулася, щоб піти. Вона мала ще запитання, але доводилося мінімізувати час, проведений з убивцею. Щомиті поряд із ним вона почувалася тілесно хворою, навіть шлунок почало крутити, і вона боялася, що сніданок там не втримається.
— Ти мене ненавидиш? — запитав Сет позаду неї спокійно, беземоційно.
Занадто спокійно, занадто беземоційно як для слів до жінки, яка стала вдовою через нього.
— Так, — відповіла Навані.
— Добре, — це слово луною озвалося в маленькому приміщенні. — Добре. Дякую.
Тремтячи й відчуваючи нудоту, Навані втекла від нього.
Менш ніж за годину вона вийшла на Хмарний шлях — балкон із садом в основі восьмого ярусу вежі. Урітіру мало близько двохсот поверхів — десять ярусів по вісімнадцять поверхів у кожному, і восьмий ярус розмішувався біля вершини, на приголомшливій висоті.
Більша частина вежі була вбудована в гори, її структура вмурована в камінь. І лише тут, майже на вершині, вежа повністю височіла над довколишніми скелями. Хмарний шлях, відкритий кам’яний місток із надійним поруччям, оперізував майже весь ярус по периметру.
Звідти відкривався один із найкращих краєвидів Урітіру. Навані часто приходила сюди в перші місяці перебування у вежі, але новини про приголомшливі краєвиди розлетілися. Якщо раніше вона могла не зустріти ні душі, обійшовши весь Хмарний шлях, то сьогодні побачила тут десятки людей, що прогулювалися.
Вона змусила себе думати про це як про перемогу, а не зазіхання. Також жінка вважала цю вежу містом, де змішаються різні народи Рошару. З Присяжною брамою, що мала пряме сполучення з містами по всьому континенту, Урітіру могло стати таким багатонаціональним, яким Холінар і не мріяв.
Прогулюючись, Навані побачила не лише військову форму семи різних князівств, але й візерунки трьох місцевих урядів макабакі. Тут були тайленські купці, солдати-емулійці й торговці-натанці. Зустрілися також кілька аїмійців, останні з тих людей, що втекли з Аїмії, — чоловіки з бородами, перев’язаними шнурками.
Більша частина світу була втягнута у війну, але Урітіру стояло відокремлено. Це було місце спокою та безтурботності серед бур. Солдати прибували сюди, коли звільнялися зі служби. Торговці привозили товари, надаючи перевагу миту воєнного часу, лише б не перевозити товари через лінію фронту. Приїздили вчені, щоб отримати натхнення та працювати над розв’язанням проблем нової ери. Урітіру справді стало чимось значним.
От якби Елгокар дожив і побачив, яким чудесним стає це місце. Найкраще, що вона могла зробити, — це виростити його сина, щоб він оцінив усе. Навані розкрила обійми, дійшовши до місця зустрічі. Нянька опустила Ґавінора на землю, і він кинувся в обійми Навані.
Вона міцно притисла його до себе, оцінюючи їхній прогрес. Коли Ґавінора врятували, він був такий наляканий та боязкий, що зіщулився, коли Навані спробувала обійняти його. Травма, тепер торішня, нарешті почала полишати хлопчика. Він часто був серйозним — занадто серйозним як для п’ятирічного, — проте, принаймні з нею, знову навчився сміятися.
— Бабусю! — вигукнув хлопчик. — Бабусю, а я їздив на коні!
— Сам? — запитала вона, підіймаючи його.
— Адолін допоміг мені. Але це був великий кінь, і я не злякався, навіть коли він пішов! Дивись! Дивись!
Ґавінор показав пальцем, вона підняла його, і разом вони оглядали поля далеко внизу. З такої відстані неможливо було роздивитися деталі, але це не зупинило маленького Ґавінора, і він почав дуже докладно розповідати бабусі про масті всіх коней, яких бачив.
Вона підбадьорила його усмішкою. Його захоплення не тільки було заразним, а й приносило полегшення. Протягом перших кількох місяців перебування у вежі він майже не розмовляв. Тепер же його бажання щось робити, а не просто наближатися до коней — вони зачаровували, проте також лякали його, — було величезним покращенням.
Поки Ґавінор говорив, вона тримала його, теплого попри прохолодне повітря. Хлопчик усе ще лишався занадто маленьким для свого віку, і лікарі сумнівалися, чи не сталося з ним щось дивне під час перебування в Холінарі. Навані гнівалася на Есудан через усе те, що там сталося, але не менше гнівалася на саму себе. Наскільки була винна сама Навані в тому, що лишила Есудан наодинці та дозволила викликати одного з Розстворених?
«Ти не могла знати, — сказала собі Навані. — Ти не можеш бути винною в усьому». Вона намагалася подолати ці відчуття, зокрема й ті ірраціональні, які нашіптували, буцімто вона також винна в смерті Елгокара. Якби ж не дозволила йому піти на ту дурну місію...
Ні. Ні, вона триматиме Ґавінора, їй буде боляче, але вона рухатиметься вперед. Вона навмисне пригадала ті чудові миті, коли тримала Елгокара ще маленьким хлопчиком, і не зосереджувалася на думці, що цей хлопчик колись помре від списа зрадника.
— Бабусю? — спитав Ґавінор, поки вони дивилися на гори. — Я хочу, щоб дідусь навчив мене битися мечем.
— Ох, я впевнена, що колись він це зробить, — Навані показала на щось. — Подивись на ту хмару! Така величезна!
— Інші хлопчики мого віку вчаться битися мечами. Правда? — голос Ґавінора стих.
Так і було. В Алеткарі сім’ї, а надто світлоокі, йшли на війну разом. Азіші вважали таке неприродним, але для алеті це було звичним. У віці десяти років діти навчалися бути помічниками офіцерів, а хлопчикам часто дарували тренувальний меч, щойно вони починали ходити.
— Тобі не слід турбуватися про це, — сказала онукові Навані.
Якщо в мене буде меч, ніхто не нашкодить мені. Я зможу знайти того, хто вбив мого тата. І вбити його.
Навані взяли дрижаки, і не від холодного повітря. З одного боку, казати так було дуже по-алетійськи. Попри все, ці слова розбили їй серце. Вона міцно обійняла Ґавінора.
— Не турбуйся про це.
— Поговориш з дідусем? Будь ласка!
— Я спитаю в нього, — відповіла вона, зітхнувши.
Ґавінор кивнув з усмішкою. На жаль, вона не могла провести з ним більше часу. У Навані була призначена зустріч із Далінаром та Ясною менше ніж за годину, а до того вона ще мала проконсультуватися з кількома вченими тут, на Хмарному шляху. Зрештою жінка повернула Ґавінора няньці, потім витерла очі, почуваючись по-дурному, що плаче через таку дрібницю, і поспішила далі.
Річ у тім, що... Елгокар так багато дізнався. Останніми роками вона бачила, що він став великим — кращим чоловіком, ніж Ґавілар, гідним королівської влади. Матері ніколи не слід горювати за своїми дітьми. Не слід думати про бідного маленького хлопчика, що лежить сам, мертвий, на підлозі покинутого палацу...
Вона змусила себе йти вперед, кивнувши тим солдатам, які забажали вклонитися чи, як не дивно, відсалютувати їй, притиснувши руки до плечей кісточками назовні. Дивні зараз солдати. Вона гадала, що якщо деякі командири вчаться читати, а деякі з їхніх сестер приєднуються до Променистих, життя стане ще дивнішим.
Навані зрештою дійшла до дослідницької станції, розташованої в дальньому кінці Хмарного шляху. Головним ученим у галузі атмосферних вимірювань був подвижник з особливо довгою шиєю. З лисою головою та обвислою шкірою під підборіддям, брат Беннех понад усе скидався на вугра, що надягнув мантію та відростив собі пару рук тільки завдяки силі прагнення. Проте він був веселим хлопцем та жваво підскочив до неї зі своїми записниками.
— Ваша світлосте! — промовив, навмисне ігноруючи буревартівника Елтсбара, що знімав показники з приладів неподалік. — Гляньте сюди, гляньте сюди!
Беннех показав на історію показників барометра, які занотував у записник:— Ось, ось!
Він постукав по барометру, що стояв на «науковому столі» разом із термометрами, якимись рослинами, сонячним годинником і маленькою астролябією. А ще буревартівники наставили там купу різної астрологічної нісенітниці.
— Він підіймається, — промовив Беннех, майже затамувавши подих, — перед бурею.
— Чекайте. Тиск на барометрі росте перед бурею?