Каладін стояв на краю платформи Присяжної брами, оглядаючи гори. Холодний засніжений краєвид здавався чужим. До Урітіру він бачив сніг лише кілька разів, невеликими клаптиками на світанні. Тут же сніг був щільним та глибоким, неторканим та чисто-білим.
«Чи бачить зараз Скеля такий краєвид?» — загадався Каладін. Родина Скелі, Шрамм та Дрегі поїхали майже чотири тижні тому. Вони лише раз зв’язалися через телестилеграф незабаром після від’їзду, повідомивши, що прибули на місце.
Він хвилювався за Скелю і знав, що ніколи не перестане хвилюватися. Хоча деталі подорожі... ну що ж, це вже не турботи Каладіна. Ними переймався Сиґзіл. В ідеальному світі Тефт став би ротним лордом, проте підстаркуватий Вітробігун влаштував Каладінові добрячу прочуханку лише за таку пропозицію.
Каладін зітхнув та пішов до контрольної будівлі Присяжної брами в центрі плато. Там йому кивнула писарка. Вона надіслала запит до Присяжної брами на Розколотих рівнинах, де підтвердили, що перенесення наразі безпечне.
Він так і зробив, вставивши Сил-клинок у замок на стіні маленької будівлі. У спалаху світла перенісся на Розколоті рівнини й за мить уже ширяв у повітрі, використовуючи Викиди.
Вітробігуни не підіймали галасу через його «відступництво». Напевно, вони припускали, що він мав стати генералом зі стратегії чи постачання. Зрештою, так відбувалося з більшістю бойових командирів. Він іще не сказав їм, що планує займатися чимось іншим, хоча сьогодні мав вирішити, чим саме. Далінар усе ще хотів, щоб він став послом. Але чи міг Каладін справді проводити дні за політичними переговорами? Ні, позаяк мав би такий же незграбний вигляд, як кінь у мундирі, що стоїть у бальній залі та намагається не наступати на жіночі сукні.
Ідея дурна. Але що ж він буде робити?
Він досяг значної висоти, потім зробив петлю для бадьорості, застосовуючи Викиди без усвідомлених думок. Його сили ставали такими ж інтуїтивними, як ворушіння пальцями. Сил промайнула поряд з ним і засміялася, зустрівши пару спренів вітру.
«Я сумуватиму», — подумав він і одразу ж став почуватися по-дурному. Він не помирав. Просто йшов на пенсію. Він і далі літатиме. З іншого боку, вдавання було жалістю до самого себе. Зустріти цю переміну з гідністю складно, але він зробить так.
Каладін помітив щось удалині та полетів туди. Летюча платформа Навані нарешті дісталася рівнин. На передній частині верхньої палуби виднілося багато облич, що витріщалися на краєвид.
Каладін опустився на палубу, відповідаючи на салютування Вітробігунів, залишених охороняти корабель.
— Мені шкода, що подорож зайняла так багато часу, — сказав він біженцям, які зібралися довкола. — Принаймні ми мали достатньо часу, щоб підготувати все для вас.
— Ми почали організовувати вежу за кварталами, — промовив Каладін, ведучи батьків через глибокі коридори Урітіру за годину. Він тримав над головою великий сапфір для освітлення. — Тут складно підтримувати відчуття спільноти, зі стількома коридорами, схожими один на одного. Можна легко заблукати та почати відчувати, наче живеш у ямі.
Лірін та Гесіна йшли за ним, зачаровані кольоровим багатошаровим малюнком на стінах, високими стелями та загальною величчю величезної вежі, повністю висіченої з каменю.
— Спочатку ми організували вежу за князівствами, — продовжив Каладін. — Кожному з алетійських великих князів відвели секцію на певному поверсі. Навані не сподобалося, як усе вийшло: ми не використали так багато зовнішнього простору вежі з природним освітленням, як вона хотіла. Часто багато людей тіснилися у великих приміщеннях, що явно не були спроектовані як житлові, тому що великі князі намагалися тримати своїх людей поряд.
Він пірнув підливний кам’яний виступ у коридорі. В Урітіру було безліч подібних дивацтв, і цей виступ мав вигляд круглої кам’яної труби, що перетинала коридор по центру. Можливо, це вентиляція? Але чому її встановили там, де ходять люди?
Багато інших особливостей вежі не піддавалися логіці. Коридори закінчувалися тупиками. Знайшлися кімнати без входу, в які можна було лише зазирнути через крихітні отвори. Також виявили вузькі шахти, що вели донизу на тридцять і більше поверхів. Можна було б назвати таке планування божевільним, але навіть найнезбагненніші натяки на задум — як-от кристалічні прожилки вздовж кутів кімнат чи місця, де шари на стінах перепліталися, утворюючи візерунки, що нагадували гліфи, вбудовані в стіну, — змушували Каладіна вважати, що це місце проектували відповідно до певної мети, а не навмання. Ці дивацтва виникли з причин, яких вони поки що не збагнули.
Батьки нахилилися під перешкодою. Вони залишили Каладінового брата з дітьми Ларал та їхньою гувернанткою. Здається, вона поверталася до тями після втрати чоловіка, хоча Каладін гадав, що знає її достатньо добре, щоб бачити наскрізь. Здавалося, вона справді була прив’язана до старого хвалька, як і її діти — двоє похмурих близнюків, занадто відлюдькуватих як для свого віку.
Згідно з новими законами успадкування, прийнятими Ясною, Ларал мала отримати титул градоправительки, тому пішла на офіційну зустріч з королевою. Поки писарки Навані вказували іншим людям шлях через вежу, Каладін хотів показати батькам, де розмістять жителів Гартстоуна.
— Щось ви принишкли, — сказав він батькам. — Гадаю, це місце спочатку може зачарувати. Я почувався так само. Навані стверджує, що ми не знаємо про нього й половини.
— Приголомшливо, — мовила мати. — Однак мене трохи більше дивує те, що ти називаєш її світлість Навані Холін на ім’я. Хіба вона не королева цієї вежі?
Каладін знизав плечима:
— Я звертаюся до Холінів неофіційно відтоді, як ми ближче познайомилися.
— Він бреше, — змовницьки сказала Сил, сидячи на плечі Гесіни. — Він завжди так говорив. Каладін називав короля Елгокара на ім’я ще за кілька років до того, як став Променистим.
— Неповага до влади світлооких, — промовила Гесіна, — і загальна схильність робити те, що хоче, попри соціальне становище чи традиції. Заради Рошару, звідки це в ньому?
Вона поглянула на чоловіка, що стояв біля стіни, вивчаючи лінії шарів породи.
— Навіть не уявляю, — відказав Лірін. — Синку, ану піднеси світло ближче. Гесіно, глянь сюди. Ці шари зелені. Вони не можуть бути природними.
— Любий, а те, що ця стіна є частиною вежі, яка за розміром майже як гора, не підказує тобі, що все це місце неприродне?
— Напевно, щоб створити таку форму, використовували Душезаклинач, — Лірін постукав по каменю. — Це нефрит?
Мати нахилилася, щоб оглянути зелену прожилку:
— Залізо. Воно надає каменю такого відтінку.
— Залізо? — здивувалася Сил. — Але ж воно сіре, хіба ні?
— Звісно, — відповів Лірін. — А зеленим камінь робить мідь, так? — Ти так думаєш, правда? — запитала Гесіна. — Я майже впевнена, що все не так працює. Але хай краще Кел покаже нам підготовані кімнати. Він явно хвилюється.
— Чому ви так вирішили? — запитала Сил. — Я вважаю, що він ніколи не хвилюється. Навіть коли кажу, що підготувала для нього кумедний сюрприз.
— Твої сюрпризи ніколи не бувають кумедними, — відказав Каладін. — Я засунула йому пацюка в чобіт, — прошепотіла Сил. — Це зайняло дуже багато часу. Я не можу підіймати щось настільки важке, тож довелося заманити його їжею.
— В ім’я Прародителя бур, чому ти заманила пацюка в його чобіт? — запитав Лірін.
— Бо це те, що треба! — вигукнула Сил. — Невже ви не розумієте, що це визначна ідея?
— Лірін хірургічним шляхом видалив у себе почуття гумору, — пояснила Гесіна.
— І продав його на ринку за непогані гроші, — додав Лірін.
Гесіна нахилилася ближче до Сил:
— Він замінив його годинником, за яким підраховує, скільки часу всі марнують на свої дурні емоції.