— Ні. Коли тобі було чотирнадцять, ти чомусь рівнявся на мене, — Далінар подивився вслід постатям, які віддалялися, зменшуючись на платформі. — Ти бачиш там Тараванджіана? Ти знаєш, як він бачить світ? Можна заплатити будь-яку ціну, якщо те, чого хочеться досягти, того варте. Якщо підеш за ним, то зможеш виправдати все, що завгодно. Брехати своїм солдатам? Необхідно, щоб змусити їх виконувати свою роботу. Накопичувати багатство? Необхідно, щоб досягти важливих цілей. Убивати невинних? Усе для того, щоб створити сильнішу націю. — Він подивився на Адоліна. — Убити людину в глухому провулку, а потім збрехати про це? Що ж, світу стало краще без тієї людини. Насправді є багато людей, без яких цей світ міг би обійтися. Почнімо потихеньку їх прибирати...
«Можливо, я і вбив Садеаса, — подумав Адолін. — Але принаймні ніколи не вбивав невинних. Принаймні я не спалив живцем власну дружину».
Ось воно що! Бурливий згусток глибоко всередині нього. Той, до якого Адолін не наважувався доторкнутися, щоб не обпектися. Він знав, що тоді Далінар був іншою людиною. Не при своєму розумі, відданою, поглиненою силою одного з Розстворених. Крім того, Далінар убив матір Адоліна ненавмисно.
Можна було б зрозуміти ці речі, не відчуваючи їх. І це. Не було. Чимось. Що ти. Пробачив.
Адолін придушив цей лютий згусток і не дозволив йому керувати собою, не звертаючи уваги на спрени гніву біля ніг. Нічого не сказав батькові. Він не довіряв гніву, розчаруванню і — о, так — сорому, що вирували всередині. Якби він розтулив рота, щось одне з трьох вирвалося б, але він не міг знати, що саме.
— Ти або віриш так, як вірить Тараванджіан, — провадив Далінар, — або приймаєш кращий шлях: що дії визначають тебе більше, ніж наміри. Що ті цілі і той шлях, який використовується для їх досягнення, повинні збігатися. Я намагаюся зупинити тебе, перш ніж ти зробиш щось, про що по-справжньому, щиро пошкодуєш.
— А якщо я вважаю, що мої вчинки справді достойні? — спитав Адолін.
— Тоді, можливо, нам слід узяти до уваги, що я неправильно виховував тебе в юності. У цьому немає нічого дивного. Я був не найкращим прикладом.
«Це знову через тебе, — подумав Адолін. — Я не можу мати своєї думки або робити вибір. Я поводжуся так тільки через твій вплив».
Келек, Єзерезе і Вісники на небесах! Адолін любив свого батька. Навіть зараз, після всього, що дізнався про вчинки Далінара. Навіть з... урахуванням тієї події. Він любив свого батька. Йому подобалося, що Далінар так старався, і він уже став набагато кращим, ніж був колись.
І все ж Геєна! За останній рік Адолін почав розуміти, як важко може бути жити поруч з цією людиною.
— Можливо, — сказав Адолін, із зусиллям намагаючись заспокоїти себе. — Можливо, яким би неймовірним це не здавалося, у житті є понад два варіанти вибору. Я не ти, але це не означає, що я Тараванджіан. Можливо, я помиляюся по-своєму.
Далінар поклав руку на плече Адоліна. Це повинно було б утішити, але Адолін не міг не сприймати це як спосіб контролювати розмову. Підкреслити, що він батько, а Адолін — плаксива дитина.
— Синку, я вірю в тебе! — сказав Далінар. — Іди й досягни успіху в цій місії! Переконай спренів честі, що ми їх гідні. Доведи їм, що в нас є люди, готові принести присяги й здійнятися вгору.
Адолін глянув на батькову руку на своєму плечі, потім зустрівся з ним поглядом. У цих словах щось було...
— Ти хочеш, щоб я став одним із них, правда? — спитав Адолін. — Частина мети цієї поїздки, по-твоєму, полягає в тому, щоб я сам став Променистим!
— Твій брат гідний, — сказав Далінар. — І твій батько, усупереч усім зусиллям, довів, що він гідний. Я впевнений, що ти теж проявиш себе.
«Наче у мене й так недостатньо турбот».
Скарги завмерли на губах Адоліна. Скарги на те, що у світі, ймовірно, є тисячі гідних людей, але не всі з них будуть обрані. Скарги на те, що він задоволений своїм життям і йому не потрібно відповідати ідеалам якихось спренів.
Натомість Адолін просто схилив голову і кивнув. Далінар виграв суперечку. Чорношип не звик ні до чого іншого. Річ не в тому, що Адолін погодився, а в тому, що він не знав, що думати, — і це було справжньою проблемою. Він не міг протистояти батькові зі своїм «можливо».
Далінар ляснув його по плечу іншою рукою і побажав щасливої дороги. Адолін завів Баского у будівлю — він великий князь, ватажок експедиції, але чомусь усе ще маленький хлопчик.
Всередині було тісно через коней. Ці круглі контрольні будівлі мали обертову внутрішню стіну, а також фрески на підлозі, що вказували на різні місця. Зазвичай для того, щоб почати перенесення, Променистий використовував свій Сколкозброєць як ключ, повертаючи внутрішню стінку в потрібну точку.
Сьогодні Шаллан зробила дещо інше. За кивком Адоліна вона прикликала свій Сколкозброєць і вставила його в замкову щілину на стіні. Потім продовжила штовхати, її меч розтікся сріблястою калюжкою по стіні, а руків’я розтеклося по руці, як рідина.
Вона підняла руку, рухаючи увесь механізм блокування прямо вгору. За мить вони перенеслися в Гадесмар.
22
Беззмістовні розмови
Я зв’язався з іншими, як ти просив, і отримав багато різних відповідей.
Протягом останнього тижня Адолін кілька разів доручав своїм солдатам робити переходи в Гадесмар. Він навіть посилав коней туди й назад, щоб запевнитися, що вони не запанікують. Тож більшість із них були готові до побаченого. Проте всі, в тому числі й Адолін, замовкли, вражені неймовірним видовищем.
Небо було чорне, як опівночі, тільки без зірок. Сонце здавалося занадто далеким, занадто слабким, щоб добре освітити це місце, хоча його не поглинула темрява. Адолін міг легко роздивитися невелику платформу навколо них — вона була завбільшки з контрольну будівлю. Сонячне світло омивало пейзаж, але з якогось дива не освітлювало небо.
Контрольна будівля не перемістилася разом із ними. Натомість двоє величезних спренів, вартових брами, висіли в повітрі поруч — у тридцять чи сорок футів заввишки, один мармурово-білий, а інший — оніксово-чорний.
Адолін підняв руку до них і зробив крок по платформі.
— Дякую вам, Древні! — гукнув він.
— Усе робиться так, як вимагає Прародитель бур, — прогуркотів мармуровий вартівник. — Наш батько, Родич, помер. Натомість ми будемо слухатися Прародителя.
Дуже давно в Урітіру жив таємничий спрен, на ім’я Родич. Тепер він був мертвий. Або дрімав. А можливо, це одне й те саме. Відповіді спренів про Родича суперечили одна одній. У будь-якому разі, перш ніж померти, Родич наказав цим вартовим припинити пускати людей до Гадесмару. Багато вартових дотримувалися цього правила. Однак деякі дослухалися до прохання Прародителя бур. Вони говорили, що за відсутності інших Виковувачів уз Далінар і Прародитель бур гідні послуху, навіть усупереч давнім наказам.
Це було удачею, тому що, хоча Шаллан могла прослизнути до Гадесмару за допомогою своїх сил, вона не взяла б нікого із собою, а також не повернулася б самостійно. Навіть Ясна, чия сила начебто дозволяла це робити, мала труднощі з поверненням звідти.
Ця платформа була однією з десяти, встановлених тут на високих колонах, складаючи візерунок, подібний до того, який утворювала Присяжна брама перед Урітіру. Адолін бачив над ними інших вартових.
Кожна колона була обвита спіральним пандусом, що вів до океану намистин далеко внизу. Але сама вежа створювала набагато величніше видовище за будь-що інше. Адолін обернувся і подивився на мерехтливу гору світла і кольорів. Перламутрове сяйво не зовсім повторювало форму вежі, натомість мало вигляд чогось кристалічного, проте не фізичного, а зітканого зі світла. Променистого, блискучого й мерехтливого.
Вежа була такого ж кольору, як і небо в Гадесмарі, коли над Рошаром проносилася великобуря. І в цьому Царстві вона просто кишіла спренами емоцій. Вони пролітали крізь неї великими зграями, набуваючи різноманітних форм — з великої відстані Адолін бачив їх лише як маленькі кольорові плямки, хоча знав, що спрени тут набувають дивних форм — більш органічних, бридкіших. Вони літали, повзали й продиралися крізь мерехтливе світло вежі, роблячи її схожою на вулик. Тільки опинившись тут, Адолін зрозумів, наскільки багато спренів приваблюють люди в Урітіру.