Захопивши Ба-Адо-Мішрам, замкнувши її в самоцвіті, людство в давнину забрало розум у співунів. Вони дізналися про це з коротких, але приголомшливих послань, залишених стародавніми Променистими, перш ніж ті покинули Урітіру. Зіставляючи їх із роздумами в записнику Йалай, Промениста почала розуміти повну картину того, що сталося багато століть тому.
Вона все більше запевнялася, що Мрейз полює на самоцвіт, у якому замкнули Ба-Адо-Мішрам. Він, напевно, думав, що знайде його в Урітіру, але якби камінь був там, то Опівнічна Мати, яка керувала цим місцем протягом століть, напевно знайшла б його і врятувала свою союзницю.
«Він також хоче вивозити Буресвітло з нашого світу, — подумала Шаллан, з’являючись. —-Я вважаю, що він сказав правду про це. Можливо, ці двоє пов’язані? Можливо, Ба-Адо-Мішрам допомагатиме йому в цьому?»
«У тебе краще виходить пов’язувати ідеї, ніж у мене, — подумала Промениста. — Чому б тобі не контролювати все?»
«Ось як? — з докором запитала Шаллан. — Ти намагаєшся обдурити мене? Іди знайди шпигуна».
«Це не моя сфера знань, Шаллан».
«Чудово, — подумала вона. — Тоді час випускати Вейл. Голосую за те, щоб закінчити строк її покарання».
Промениста затихла, і Вейл несподівано виявила, що контролює ситуацію. Минуло вже чотири дні відтоді, як вона захопила владу і запросила трьох найбільш сумнівних Прядильників світла приєднатися до експедиції.
Вона скочила на ноги, оглядаючи баржу. Було приємно знову керувати, особливо в цьому місці таємниць і загадок. Гадесмар. Океан із намистин, чорне небо, дивні спрени й нескінченні питання для дослідження. Це було...
Це було ідеальне місце для Шаллан.
«Шукай шпигуна», — наказала Шаллан.
Вейл завагалася, а потім знову сіла й демонстративно порилася в сумці Шаллан. Дістала вугільний олівець, розгорнула на порожній сторінці, потім почала малювати.
«Чим ти займаєшся? — спитала Шаллан. — Ти жахлива художниця». — Я знаю, — прошепотіла Вейл. — І ти ненавидиш спостерігати за моїми намаганнями.
Вона зробила грубу спробу намалювати Уа’пама, спрена піків, коли той протупотів повз. Результат виявився жахливим.
«Чому?» — запитала Шаллан.
— Вибач, — сказала Вейл, — що я порушила договір. Я хотіла взяти цих трьох на місію, щоб спостерігати за ними. Але спочатку мала переконати вас обох.
«То йди спостерігай».
— Промениста має рацію, — сказала Вейл. — Це може почекати.
Їй було боляче зізнаватися, та існувало щось важливіше. Вона продовжила як-небудь малювати.
«Ми не дозволимо тобі відступити та сховатися, — подумала Промениста, і Вейл відчула полегшення, виявивши, що вони обидві погодилися з цим. — Щось не так, Шаллан. Щось серйозніше, ніж те, що зробила Вейл. Щось, що впливає на всіх нас, робить непередбачуваними».— Раніше я думала, що ти зберігаєш секрети від Адоліна, тому що, як і я, насолоджуєшся азартом від того, що належиш до Примарокровних, — сказала Вейл. — Я помилялася. Є щось іще, так? Чому ти продовжуєш брехати? Що відбувається?
«Я... — сказала Шаллан. — Я...»
Щось темне заворушилося в ній. Безформна особистість, яка могла б існувати. Темна істота, що втілювала страхи Шаллан, міцнішала.
Вейл мала свої недоліки. Вона любила випити, не розумілася на масштабі й перспективі. Вона втілювала цілий набір якостей, які Шаллан хотіла мати, але знала, що не повинна хотіти.
Проте Вейл мала особливу мету: вона була створена для захисту Шаллан. І радше вирушила б до Геєни, ніж дозволила цій Безформній істоті зайняти її місце.
Вона схопила олівець і почала малювати Адоліна. Дуже, дуже слабенько.
«Мені все одно», — подумала Шаллан.
Вейл намалювала йому моноброву.
«Вейл...»
Вейл намалювала його косооким.
«Це вже занадто».
Вейл намалювала йому потворне пальто. І підрізані штани завдовжки до колін.
— Добре! — сказала Шаллан, вирвавши сторінку з альбома й зіжмакавши її. — Ти перемогла. Нестерпна жінка.
Вона притулилася до поручнів баржі й зробила глибокий вдих. Потім, як наполягали дві інші, дозволила собі розслабитися.
І справді... все справді йшло добре. Так, хтось використовував комунікаційний куб для зв’язку з Мрейзом. Так, хтось чіпав її речі. Так, один із її друзів, безсумнівно, шпигун. Але вона могла впоратися з цією проблемою. Вона могла пройти через це.
Але попереду два тижні подорожі. Сьогодні вона може розслабитися. Тому що зараз на баржі, повній спренів, і всі вони такі дивовижні. Бурекляття, як вона дозволила собі відступити в такий час? А Вейл так охоче здалася...
«Вибач, — подумала Вейл. — Я зроблю якнайкраще. А зі шпигуном можемо попрацювати іншим разом».
Ну, гаразд. Шаллан показово розірвала ескіз Адоліна і засунула шматочки в сумку, потім схопила вугільний олівець і дозволила собі просто малювати.
Адолін знайшов її за п’ять годин — вона все ще сиділа на палубі, притулившись спиною до поруччя, затято малюючи. Він приніс їй їжу — тепле карі та лавіс, судячи із запаху. Це була остання «справжня» їжа на найближчий час. Вона мимохідь помітила, що від ароматів забурчало в животі, але все одно продовжувала працювати з ескізами спренів піків, наче зачарована.
Було б так добре забути про все і просто малювати. Не турбуватися про місію чи власний психоз, навіть про Адоліна. Настільки зануритися в мистецтво, щоб більше нічого не мало значення. У творчості було відчуття нескінченності, ніби час розмазувався, як фарба на полотні. Мінливий. Змінний.
Коли вона нарешті прийшла до тями від аромату солодкого карі та погляду усміхненого Адоліна, що сидів поруч із нею, то відчула, що світи покращилися. Стали більш цілісними. Вона стала собою більше, ніж протягом декількох минулих місяців.
— Спасибі, — сказала Шаллан, передаючи йому альбом і беручи їжу. Вона притулилася до нього і почала їсти, спостерігаючи за Аршккам і її спренкою туману, що проходила повз — колись треба зробити ескіз тієї дивної спренки.
— Ти просунулася у вивченні записника Йалай? — запитав Адолін. — Уже зрозуміла майже все, — відповіла Шаллан. — Там багато припущень, але мало суті. Примарокровні, схоже, шукають Ба-Адо-Мішрам, одну з Розстворених. Але я не можу точно визначити, що вони хочуть зробити, коли знайдуть її.
Адолін хмикнув:
— А шпигун? Серед наших?
— Усе ще працюю над цим. Але волію не говорити про нього сьогодні. Мені потрібен час, щоб обдумати все, — вона ще трохи поїла, відчуваючи його груди за спиною. — Ти напружений, Адоліне. Хіба ми не повинні розслабитися в цій частині подорожі?
— Я турбуюся про місію.
— Через те, що сказала Сил? Що спрени честі навряд чи нас слухатимуть?
Він кивнув.
— Якщо вони захочуть нас вигнати, то виженуть, — сказала вона. — Але ти не можеш звинувачувати себе за те, що ще не відбулося. Буря його знає, що зміниться з цього моменту до нашого прибуття.
— Мабуть.
Вона набрала повну ложку лавісу і відчула окремі зернятка язиком, пухкі й просякнуті солодким карі, в роті вони перетворювалися на кашу — грубу, проте одночасно чудову. Фрактал завжди говорив, що люди дивні — виживають завдяки речам, які знищують.
— Коли я покинула батьківщину, — сказала вона Адолінові, — то думала, що знаю, куди прямую. Але й гадки не мала, що зі мною станеться. Де опинюся в кінці шляху.
— У тебе була хороша мета, — відказав Адолін. — Ти хотіла стати підопічною Ясни, і тобі це вдалося.
— Я вирішила пограбувати її, — тихо мовила Шаллан і відчула, як Адолін заворушився й подивився на неї. — Моя сім’я збідніла, нам погрожували кредитори, батько помер. Ми думали, що, можливо, я зумію пограбувати цю алетійську єретичку, вкрасти її Душезаклинач, і тоді ми зможемо використовувати його, щоб знову розбагатіти.