Вона готувалася до критики. Потрясіння.
Натомість Адолін розсміявся. Благослови його Всемогутній, він розсміявся.
— Шаллан, це найсмішніше, що я коли-небудь чув!
— Правда? — вона повернулася до нього й усміхнулася.
— Пограбувати Ясну.
— Ну так.
— Пограбувати Ясну.
— Та знаю!
Він дивився на неї, і його усмішка розширилася.
— Вона ніколи не згадувала про це, тож можу побитися об заклад, що тобі це вдалося, так? Принаймні ти її обдурила на якийсь час?
«О бурі, як же я кохаю цього чоловіка», — подумала вона. За його гумор, кмітливість, щиру доброту. З цією усмішкою, яскравішою, ніж холодне сонце Гадесмару, вона стала Шаллан. До глибини душі, повністю.
— Так, мені вдалося, — прошепотіла вона йому. — Я підмінила його на фальшивий і майже втекла. Але, ти ж розумієш, це Ясна.
— Так, великий недоліку твоєму плані. Тобі, напевно, все б вдалося зі звичайною людиною.
— Ну, Душезаклинач завжди був несправжнім, тож я була приречена з самого початку. Навіть якби він виявився справжнім... У мене було перебільшене уявлення про мої здібності до злодійства. Смішно згадувати, що я мала ці дурні схильності ще до появи Вейл.
— Шаллан, тобі більше не потрібно почуватися невпевненою. Місія у військових таборах? Ти впоралася з нею бездоганно.
— Поки хтось інший не вбив Йалай. Бездоганно, — вона подивилася на нього, потім усміхнулася. — Не хвилюйся. Я більше не борюся з почуттям незахищеності.
— Добре.
— Я б сказала, що воно мені подобається.
— Шаллан...
Вона знову всміхнулася, даючи йому зрозуміти, що почувається добре, попри це зауваження. Він пильно подивився їй в очі, потім сам усміхнувся. І вона чомусь знала, що зараз почує.
— Ну, я б сказав, що ти непогана злодійка... — почав він.
— О, не смій.
— ...бо ти вкрала моє серце.
Вона застогнала, відкинувши голову назад.
— Ти посмів.
— Що? Тільки тобі дозволені дурні жарти?
— Мої жарти не дурні. Вони неймовірні. І необхідно багато роботи, щоб придумати жарт миттєво, саме для певної ситуації.
— Багато роботи. Придумати миттєво. Ніби ти не готуєш їх завчасно?
— Ніколи.
— Та ну? Мені здавалося, що в тебе часто є готовий жарт на випадок зустрічі з кимось.
— Ну звичайно. Такі жарти — чудове привітання. Вони мають бути привітними.
Адолін насупився.
— Тобто, — додала вона, — не прощавайними.
Він вирячився на неї. Потім трохи скосив очі.
«Ха! — подумала Вейл. — ХА!»
— О Боже, — сказала Шаллан. — Я тебе зламала?
— Але... «Прощавайний» — такого слова немає... Воно беззмістовне...
— Це був хитрий жарт, — пояснила Шаллан. — Він ховається на виду, як Прядильник світла. Ось що робить його геніальним.
— Геніальним? Шаллан, це було жахливо.
— Ти сповнений побожного страху. Зрозуміло.
Вона всміхнулася і притиснулася до нього, розслабившись. Поставила свою миску і взяла в нього альбом. Закінчить їсти після того, як ще трохи помалює. Цього вимагав момент.
Адолін обійняв її та спостерігав, потім тихенько свиснув:
— Ці ескізи справді гарні, Шаллан. Навіть за твоїми мірками. А що ти ще намалювала? Відчувши тепло, вона перегорнула сторінку, щоб показати зображення спренів культивації.
— Я хотіла б знайти як чоловічих, так і жіночих спренів кожного виду. Можливо, на це не буде часу у цій поїздці, але мені спало на думку, що ніхто, принаймні в сучасну епоху, ніколи не вивчав природу Променистих спренів.
— Чудово, — сказав він. — І дякую тобі. За те, що допомогла мені розслабитися. Твоя правда: я не можу знати, що буде далі. Уся ситуація може змінитися, доки ми дістанемося до спренів честі. Я спробую це запам’ятати. — Він легенько обійняв її і погладжував обличчя. — Чи можу тобі чимось допомогти?
— Допоможеш намалювати одяг правильно? — запитала вона, повертаючись до сторінки зі спренами піків. — Таке враження, що цей одяг, приколотий до плеча, на малюнку висить неправильно...
Вони перейшли до легких тем. Почасти Шаллан відчувала, що повинна робити щось важливіше, але Вейл пообіцяла пошепки: вони займуться шпигуном наступного дня. Деякий час попрацюють над чимось іншим. Потім подивляться на проблему свіжим поглядом.
«Ти розказала Адолінові про пограбування Ясни, — сказала Промениста. — Молодець. Усе було не так і погано, правда?»
Так, непогано. Але це був найменший із її злочинів. Інші були темнішими, глибоко прихованими — настільки глибоко, що вона, якщо чесно, не могла їх пригадати. І не хотіла.
Врешті-решт дивна спренка туману підпливла ближче. Здавалося, що мінливу форму цієї істоти буде важко замалювати. Вона нагадувала пару, якимось чином захоплену в людиноподібну форму, підтримувану одягом і цією дивною маскою.
Шаллан перегорнула сторінку і почала малювати, але спренка — вона представилася ім’ям Та-Що-Спить-Наяву — зазирнула в альбом.
— О, тут тільки я? — мовила вона.
— А чого ти очікувала? — запитав Адолін.
— Вона раніше згадувала про Розстворених, — сказала Та-Що-Спить-Наяву. — Я думала, може, вона їх малює.
Шаллан застигла, піднявши олівець:
— Ти знаєш щось про Розстворених?
— Майже нічого. А що ти хочеш знати?
— Що сталося з Ба-Адо-Мішрам? — нетерпляче запитала Шаллан. — Якою вона була? Як зв’язувалася зі співунами? Чому, коли її спіймали в пастку, вони перетворилися на паршменів?
— Чудові питання, — зауважила спренка.
— І… — підштовхнув її Адолін.
— Я ж сказала, що майже нічого не знаю, — відповіла вона. — Я вважаю ці питання захопливими. Те, з чого ви дивуєтеся, так багато мені каже.
Вона рушила далі.
— Серйозно? — спитала Шаллан. — Ти нічого не знаєш про Ба-Адо-Мішрам?
— Я ще не жила, коли вона була на волі, — відповіла спренка. — Якщо хочеш дізнатися більше, запитай Вісників. Я чула, що кілька з них брали участь у її захопленні. Налан. Келек. Знайди їх, запитай.
Вона пішла, радше пливучи, ніж ступаючи, хоча мала ноги та ступні. — Мені від цього моторошно, — сказав Адолін.
— Угу, — погодилася Шаллан, відкладаючи альбом і беручи свою миску з їжею — вже охололою, але все ще смачною. — Але це заспокоює, в певному сенсі. Спрени мають бути чужими, мають мислити й говорити по-своєму. Мені подобається, що Та-Що-Спить-Наяву трохи дивна.
— Тобі просто подобається компанія, — сказав Адолін.
Вона всміхнулася, але слова, сказані спренкою, залишилися з нею. «Там були Вісники. А Вісники — головний об’єкт уваги Синів Гонора, і Мрейз послав мене вислідити їхнього ватажка».
Усе це пов’язано. Доведеться придумати, як усе розплутати, не заплутавшись самій.
25
Конгрегація Милосердя
Примха була не надто корисною, а Милосердя мене турбує. Я справді вважаю, що Доблесть розважлива, і пропоную вам знову звернутися до неї. На її думку, минуло занадто багато часу від вашої останньої розмови.
— Мені шкода, ясновельможний, — сказала подвижниця, проходячи через кімнату, підбираючи подушки з підлоги й складаючи їх в оберемок. — Я справді знаю людину, яку ви шукаєте. Але її тут більше немає.
— Ви його відпустили? — спитав Каладін, ідучи поруч із нею.
— Ні, ясновельможний. Не зовсім.
Вона простягнула йому купу подушок, явно чекаючи, що він потримає їх, а сама пішла до наступного ряду і почала збирати там.