Він підіймає долоню:
— Кому б я сказав? Його батькам? Твоїм?
— Я все зруйнувала?
Бенні задоволено усміхається:
— Ви — не перші двоє людей в історії, що лизалися напідпитку. Проте, можливо, це стало в деякому сенсі каталізатором. Усесвіт говорить тобі рухатись уперед тим чи іншим шляхом, пов’язаним з Ендрю.
Я сміюся, бо це здається насправді неможливим. Як можна відмовитись від чоловіка з настільки добрим серцем і нічогенькими сідницями? Не скажу, що я не намагалася підкорити Ендрю за останні — хто б міг подумати? — тринадцять років.
— Маєш якісь ідеї?
— Не знаю, що й сказати, дурненька.
— Вдавати, ніби нічого не сталося? Поговорити з Тео?
— Точно не ігноруй це, — каже Бенні, і хай як мені хотілося б заритися з головою в пісок, я знаю, що він має рацію. Уникання конфлікту — найбільша слабкість родини Джонсів. Мої батьки, мабуть, на пальцях однієї руки могли би порахувати, скільки разів по-дорослому обговорювали свої почуття одне з одним — про це, мабуть, краще розкаже їхній адвокат із розлучення. — Піди розбуди його, поки день не почався. Розряди атмосферу.
Бенні визирає крізь вікно на небо, що неохоче яскравішає, а потім знову дивиться на мене. Паніка, мабуть, прилила мені до обличчя, бо він заспокійливо кладе свою долоню на мою.
— Я знаю, ти любиш згладжувати проблеми шляхом уникання конфлікту, але сьогодні — останній день відпустки. Ти не можеш поїхати, лишивши все просто так. Уяви, як повернешся сюди наступного Різдва.
— Ти — найспівчутливіший слюсар у світі, знаєш?
Він сміється:
— А ти ухиляєшся від розмови.
Я киваю, затиснувши долоні колінами, й дивлюсь униз на потерту дерев’яну підлогу.
— Ще одне запитання.
— Ага, — його мугикання говорить мені: він точно знає, що я зараз скажу.
— Розповісти про це Ендрю?
Бенні запитує у відповідь:
— Навіщо б Ендрю про це знати?
Закліпавши, ловлю в його рисах ніжне співчуття. Ох. Він має рацію. Ендрю не треба знати, тому що йому все одно буде байдуже.
Розділ другий
Крадучись назад, я молюся, щоб усі ще спали. Здебільшого будинок досі мовчазний та незворушний. Ось мій план: розбудити Тео, попросити його вийти до мене в кухню на розмову — ні, не в кухню, бо це надто близько до сіней — перш ніж решта повстають. Розрядити атмосферу. Переконатися, що ми обоє знаємо: то була випадковість, нічого дивного. Всього-на-всього ег-ногові поцілунки! Точно не те, про що треба знати комусь іще.
Можливо, я занадто переживаю через один необачний доторк губ і обмацування грудей? Безсумнівно. Однак Тео мені як рідний, а такі речі можуть легко заплутати. Дозвольте мені не бути славнозвісною чекою гранати в цій комфортабельній динаміці вибраної родини.
Якщо пригадати сотню інших ранків, проведених тут, то зазвичай о такій порі я вже метушуся на кухні, стиха розкладаючи пасьянс, поки Рікі — батько Ендрю й Тео — жує печиво і, сьорбаючи, мов зомбі, п’є свою каву та повільно оживає. «Мейлін Джонс, ти і я — з одного тіста книш, — скаже він, щойно зможе говорити. — Ми обоє прокидаємось із сонцем». Але саме цього ранку Рікі ще не тут. На його місці сидить Тео, схилившись над гігантською мискою пластівців Lucky Charms.
І досі незвично бачити його з коротким волоссям. Скільки я пам’ятаю, Тео носив довгі серферські кучері, які часом зав’язував у кінський хвіст, але вони зникли, відрізані лише за кілька днів до нашого прибуття в хижку. Тепер я стою у дверях, оточена ланцюжками блискучої гірлянди й мереживним паперовим гостролистом, який близнюки разом з Ендрю повісили вчора вранці, та дивлюсь на стрижену маківку Тео, прикинувши, що він має вигляд незнайомця.
Я знаю: він здогадується, що я тут, але не подає знаку. Вдає, ніби уважно вивчає інформацію про харчову цінність на коробці пластівців перед собою. Молоко стікає з підборіддя, і він витирає його тильним боком долоні.
Моє серце кам’яніє.
— Привіт, — кидаю, зминаючи рушник для посуду, що випадково потрапив під руку.
Тео не підводить погляду.
— Привіт.
— Добре спав?
— Авжеж.
Схрестивши руки, я згадую, що досі боса і в піжамі. Підлога, встелена лінолеумом, холодить мої оголені стопи.
— Ти рано встав.
Його плече недбало здіймається вгору та швидко опускається.
— Ага.
Покліпавши, я бачу ясним оком, що відбувається. Переді мною зараз не Друг Усього Життя Тео. Це — Тео Наступного Ранку. Той самий, якого бачить більшість дівчат. Я помилково вважала, що не належу до їх числа.