Мишконогов напружено дослухався до всього, що відбувалося, і молив неіснуючого бога про те, аби не скоїлося чогось лихого. “Дітей сусідських жаль, — нервово думалося у такі хвилини. — Та й сам, окрім розлучення з Кірою, не зазнав ні горя, ні щастя. Треба подавати оголошення про розмін квартири”.
Та наставав ранок, і страхи розвіювалися.
Можливо, Мишконогов ще довго угамовував би свій котельний невроз еленіумом чи седуксеном, коли б випадково не потрапив на лекцію професора Дев’ятого “Пізнай себе”. Жвавий товстунець у смугастому джемпері темпераментно проголосив з трибуни товариства “Знання” про початок антропологічної революції. На його думку, вона вже уклинилася в науково-технічний прогрес і проходить непомітно, негаласливо, багато хто й гадки не має про неї. Тим часом учасники цієї революції, немов Рахметов, лежать на цвяхах і битому склі, змагаються з обчислювальними машинами в лічбі, навчаються швидкочитання і прозірливості, плавають у крижаних купелях, голодують і займаються різними видами спорту, тобто, по суті, працюють над створенням нового організму.
— А екстрасенси? — запитально мовив професор, обсмикуючи джемпер. — Можете вірити в них чи ні, але вже той факт, що вони повсюди ввижаються нам, свідчить про те, що треба бути готовими до їх появи, адже мозок наш влаштований так, що звичайно відображає щось існуюче в природі. Кожен з нас потенціально чудесний, — з пафосом закінчив він. — Лише не знаємо, під яким деревом зариті наші чудеса. — І запропонував: — А зараз проведемо невеличкий експеримент. Заплющіть очі, розслабтеся й уявіть, що ви у ванні.
Мишконогов без труднощів уявив, ніби він плаває у гарячій воді. Було так приємно, що він навіть злегка задрімав.
Прокинувся від якогось пожвавлення в аудиторії, розплющив очі і побачив перед собою професора Дев’ятого. Той дивився на Мишконогова так дивно, що він, мов ужалений, підхопився, ще не розуміючи, в чому справа, та вже здогадуючись, що став центром уваги публіки. Лише за якусь мить зрозумів: він був мокрий з ніг до голови. Піт — якщо піт може виділятися в такій кількості — збігав з його волосся, просочував сорочку, капав з холош.
— Вибачте, я ліг у ванну прямо в одязі, — невиразно промимрив він, промокаючи вологою хустинкою чоло, обличчя, шевелюру.
Лектор не відривав від нього зляканих і захоплених очей. Потім, ніби не довіряючи власному зору, Дев’ятий доторкнувся долонею до його мокрої сорочки і сказав:
— Разюче. Вперше зустрічаюся з такою феноменальною аутосугестією. Ви надто гіпнотичні.
Про це Мишконогову було відомо й без нього. Ще хлоп’ям помітив: варто було побачити у когось бородавку, як невдовзі така ж самісінька вискакувала і в нього на тому ж місці. Щоб позбутися її, обмотував бородавку червоною ниткою, як навчала бабуся, а на світанку закопував нитку в дворі. За кілька днів бородавка зникала.
— Голубчику, ви можете вселити собі що завгодно, — професор дивився на нього майже закохано. — Бідолаха. Але й щасливчик. Бідолаха тому, що, не володіючи самозахистом, постійно ризикуєте накликати на себе безліч неприємностей.
— А щасливчик?
— Тому, що з таким же успіхом можете стати і господарем подій. Якщо не заперечуєте, працюватимемо разом. Мені такі люди потрібні.
Додому Мишконогов повернувся з почуттям людини, яка відшукала скарб, але ще не знає ні вартості, ні кількості коштовностей, що містяться в ньому. Так, певне, саме того вечора, після лекції, перед ним зазоріло щось, що залежало не від випадкових обставин і ситуацій, а лише від нього самого, чим він міг розпоряджатися за власним розсудом і бажанням. Через певні риси характеру навряд чи буде він підніматися по службових сходинках. Імовірніше всього, так і залишиться звичайнісіньким інженером будівельно-монтажного управління. Та ніхто не заважає йому підійматися по сходинках власного духу.
Під час чергової зустрічі з Дев’ятим він запитав:
— Що я можу?
— Усе, — відповів той. — Ви можете абсолютно все. — І завалив Мишконогова літературою, різноманітними методичками по виявленню прихованих можливостей організму. Тоді й довелося придбати югославську друкарську машинку — на ній зручніше й швидше готувати конспекти.
Час настільки ущільнився, що навіть за Кірою ніколи було страждати. І добре, що колишня дружина нічим не нагадувала про себе. Ніби й зовсім її не було. Повернувшись з роботи, він сідав за машинку і до пізньої ночі клацав на ній формули самонавіювань, поради психологів і розробки лекцій професора Дев’ятого з техніки АТ.
Півроку, мов норовистого коня, приборкував Мишконогов власну підсвідомість, пам’ятаючи, що вона мудріша від нього, але й бездарніша, хоч за собою тягне еволюцію у два мільярди років. І несвідоме, й свідоме не слугували одне одному, однак були тісно зв’язані, хай і не міцним, але ж мостом, котрий потрібно було так налагодити, аби безбоязно ходити по ньому туди й назад.
Перші три пункти метапрограми, складеної разом з професором, виявилися нескладними. Зате п’ятий пункт дарував різні неприємні несподіванки. Скажімо, коли за візуальний об’єкт бралася його колишня дружина Кіра, внутрішнє видіння видавало не лише її зі всіма деталями одягу й обличчя, а й Дорогова, суперника Мишконогова, чию мармизу бодай зроду б не бачити. Та так виразно, з усією аутогенною яскравістю появлялися обоє, що можна було розгледіти ґудзики на костюмі Дорогова і родимку на лівій щоці у Кіри.
І все ж результати надихали. Щоденні тренування витіснили страх перед котельною, поступившися місцем вірі у високу гарантію автоматики. Шум двигунів тепер сприймався як робота двигунів космічного корабля, а стан невагомості, що досягався при повній релаксації, ще більше доповнював цю схожість.
Мишконогов не без гордості називав себе психонавтом.
Відпрацьовуючи чіткість візуалізації об’єктів із заплющеними очима, він усе рідше викликав у пам’яті Кіру, зате намагався уявити, як відкривається люк космічного корабля і він виходить у зоряний простір. Захоплююче, незрівнянне видовище! Коли віддалявся з навколоземної орбіти, планета здавалася золотим яйцем, затишно і бережно обкладеним блакитною ватою атмосфери. Повертаючись на орбіту, бачив планету в яскравому електричному мерехтінні, яке при бажанні можна було сприйняти за помпезний салют чи тривожні блискавиці. А оскільки він виганяв невроз, вигідніше було розшифрувати наземні спалахи як святковий салют.
Настав час, і Мишконогов навчився не лише відриватися від Землі, а й проникати в глиб уявного космосу. Вправи з візуалізації вдало поєднував із замовленнями снів і відчував особливе задоволення від усвідомлення того, що по ночах, коли всі безпам’ятно сплять, він мандрує дорогами Всесвіту.
На роботі так і свербів язик розповісти про свої нічні пригоди. Але стримувався, боячись набути репутації “чокнутого”. Довелося обмежитись розповідями професорові Дев’ятому.
Довідавшись про його нічні вилазки у космос, Дев’ятий відразу ж попередив про те, що все це не так безпечно, як йому здається. Чи то фізичний, чи то духовний космос не терпить дилетантів, одинаків-любителів. “Бажано, — сказав він, — записувати свій стан: проаналізуємо, зробимо висновок”.