Шерифові нічого не залишалось робити, як прибрати смиренного вигляду та й знову сісти на своє місце. Невдовзі він уже їв смачні страви свого колишнього кухаря з таким самим апетитом, як і інші присутні на бенкеті. Раз по раз дзвеніли наповнені келихи, і бенкет не припинявся доти, поки сонце не сховалось за обрієм і м'які оксамитові сутінки не спали на зелений лісовий килим. Тільки тоді шериф підвівся і сказав:
— Дякую вам, Робін Гуде, якого я знав м'ясником, і тобі, Маленький Джоне, якого я досі вважав жебраком, і тобі, Мач, що був моїм кухарем, за те, що так щедро мене пригостили в Шервудському лісі. Не знаю, чим я віддячу вам, коли ви ще раз заявитеся в Ноттінгем. Хоча мій обов'язок — вірно служити королю, проте вважайте мене своїм боржником. Але бачите, які вже довгі тіні, — час мені повертатися додому. Коли буде на те ваша ласка, виведіть мене на дорогу.
Всі розбійники на чолі з ватажком звелися на рівні ноги, дружно випили за здоров'я шерифа, і Робін Гуд сказав:
— Якщо ви хочете їхати зараз, ми вас не затримуємо, але ви забули про дві речі.
— Які саме? — запитав шериф, відчуваючи, як у нього холоне в грудях.
— Ви забули, що поїхали сюди зі мною сьогодні, аби купити череду рогатої худоби; крім того, кожен, хто обідає в цій лісовій корчмі, мусить платити господареві.
Шериф хвилювався, наче школяр, який забув свій урок.
— Але ж при мені замало грошей, — почав він запобігливим голосом.
— Говори, шельмо, скільки? — перебив його Маленький Джон. — Бо мені належить з них плата!
— І мені! — сказав Мач.
— І мені! — посміхнувся Робін. Шериф насилу перевів дух.
— Ну скажіть по правді, хіба нічого не вартий оцей срібний посуд?
Розбійники щиро зареготали.
— Гаразд, вирішимо так, ваша милість, — промовив Робін. — Нам, трьом вашим невдячним слугам, оці тарілки відшкодують належну платню. Крім того, череду худоби, про яку йшлося, ми також залишаємо для власної втіхи і… втіхи короля. Але соромно вам не оплатити цей маленький рахунок за обід! Скільки у вас грошей?
— При мені лише двадцять золотих монет та ще двадцять інших, — відповів шериф, і щастя його, що він сказав правду, бо Робін одразу наказав:
— Ану, полічи, Маленький Джоне. Маленький Джон вивернув шерифів гаманець.
— Так воно і є, — сказав він.
— Тоді, ваша милість, за частування ви заплатите лише двадцять монет, — оголосив Робін Гуд. — Чи справедливо це буде, хлопці?
— Справедливо! — відгукнулись розбійники.
— Тільки нехай шериф присягне своїм святим покровителем, що більше не займатиме нас, — додав Вілл Стютлі, і його пропозиція зустріла одностайну підтримку всіх присутніх.
— Що ж, так тому й бути, — вигукнув Маленький Джон, підступаючи до шерифа. — Клянися життям і своїм святим покровителем, що…
— Клянуся Святим Георгієм, який є покровителем усіх нас, що я ніколи не турбуватиму і не робитиму зла розбійникам у Шер-вудському лісі, — поквапився дати клятву шериф.
«Та тільки попадіться до моїх рук поза Шервудом!» — додав він у думці.
Двадцять золотих монет було відраховано, і шериф знову приготувався до від'їзду.
— Ніколи ще в нас не було такого високоповажного гостя, — сказав Робін Гуд, — і оскільки молодик уже починає сріблити листя, я сам вас проводжу, адже це я заманив вас у ліс.
— Ні, не треба мене проводжати далеко, — заперечив шериф.
— Але мені приємно побути ще трохи у вашому товаристві, — відповів Робін, — іншим разом може й не трапитися такої нагоди.
Він узяв шерифового коня за поводи й повів його вузькою стежкою, що пролягала серед густих кущів. Так вони довго продиралися крізь хащі, поки не дісталися второваного шляху.
— А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить когось обібрати, раджу пригадати, як ви купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, добре придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.
Потім він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав по дорозі до Ноттінгема.
Так оповідається у старовинних баладах про те, як шериф втратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.