Робін Гуд пропустив повз себе юнака, і той, не помітивши його, пішов собі далі.
— У такий чудовий вечір, як сьогодні, не хочеться чіпати цього щасливого закоханого, — пробурмотів Робін, і серце йому защеміло від згадки про Маріан. — Дай Господи, щоб вона була йому вірною і щоб він справив бучне весілля, коли прийде до міста.
Повернувшись до табору, Робін розповів про зустріч з менестрелем.
— Якщо кому-небудь із вас доведеться його знов зустріти, — додав до своїх слів Робін, — то приведіть його сюди. Я хочу з ним поговорити.
Це бажання здійснилося наступного ж дня. Маленький Джон та син мірошника Мач ішли добувати їжу для ватаги, коли раптом помітили оддалік того самого юнака, — принаймні, вони гадали, що це той самий менестрель, бо на ньому був пурпуровий одяг, а в руках він тримав маленьку арфу. Але тепер юнак брів з похиленою головою, одяг на ньому перетворився на лахміття, і на кожному кроці він сумно зітхав: «Який я нещасний! Який я нещасний!»
Маленький Джон і син мірошника Мач поспіхом наблизились до нього.
— Отакої! — промовив Маленький Джон. — Не залий сльозами всієї землі, хлопче, інакше нам загрожуватиме нежить.
Юнак підвів засмучені очі й, побачивши незнайомих людей, миттю вхопився за лук.
— Стійте! Не підходьте! — вигукнув він. — Чого вам треба?
— Облиш зброю, — сказав Мач. — Ми не заподіємо тобі лиха, але ти мусиш негайно піти з нами під оте он крислате дерево. Там на тебе чекає наш ватажок.
Менестрель відкинув за плече лук і покірливо дозволив привести себе до Робін Гуда.
— Що трапилось?! — вигукнув Робін, побачивши його зажурене обличчя. — Хіба ти не той, хто тільки вчора ввечері співав про кохану, яка живе в місті? Я сам чув бадьорий і радісний голос!
— Тілом я той, шановний добродію, — сумно відповів юнак, — та в душі моїй усе перевернулось.
— Повідай мені своє горе, — лагідно мовив Робін. — Може, я чимось тобі зараджу. Яке лихо тебе спіткало? Якщо я буду в змозі допомогти тобі, то зроблю це з великою радістю, інакше б я не був Робін Гудом.
— А я Маленьким Джоном, — хрипким від хвилювання голосом додав м'якосердий велетень.
— Боюсь, що ніхто й ніщо мені вже не допоможе, — відповів незнайомий юнак. — А втім, слухайте. Вчора я домовився з коханою дівчиною, що незабаром ми одружимось. А тепер її забрали до великого замку, і вона має взяти шлюб з одним старим лицарем. Без неї мені світ немилий, і я хоч зараз готовий лягти в домовину.
— Та що ж це таке! — вигукнув Робін Гуд, і в його очах спалахнули злі вогники. — Яким чином здобув старий лицар таку несподівану перемогу?
— Все надзвичайно просто, ваша милість, Нормани знущаються з нас, як заманеться, і мають такі привілеї, що ніхто їм не в силі опиратися. Цей старий хрестоносець повернувся з Палестини й зазіхає на землю, де живе моя наречена. Хоч той клапоть землі і невеличкий, зате всі права на нього належать їй. Але її брат звелів, щоб вона вийшла заміж заради титулу, і домовився зі старим лицарем, що вінчання буде сьогодні.
— Ганьба! Але ж, їй-право… — почав було Робін.
— Вислухайте мене до кінця, ваша милість, — перебив його юнак. — Можливо, ви вважаєте мене слиньком, який навіть не спробував опиратись. Але зважте на те, що до цього лицаря так просто не доберешся. Слово честі, я одразу прибіг до замку і став вимагати, щоб мені повернули наречену. Та лицар тільки посміявся з мене, виглядаючи з-за високого зубчастого муру, а потім наказав своїм людям мене побити. Одного негідника я пожбурив у колючі кущі, другого — в діжку з водою, а третього сторч головою кинув у рів. Та всіх я не міг подолати. Вони накинулись на мене гуртом, мов собаки, жорстоко побили і з насмішками прогнали геть.
— Просто жах! — буркнув Маленький Джон. Він сидів, схрестивши ноги, і уважно слухав гірку сповідь юнака. — Як на вашу думку, отче Тук, маленька бійка здатна полегшити душу людини?
— Кровопускання кровопивцям навіть рекомендується, — відповів той.
— А дівчина тебе кохає? — запитав Робін Гуд.
— Певен, що щиро кохає, — відповів менестрель. — Вона подарувала мені маленьку каблучку, з якою я не розлучався сім довгих літ.
— Як тебе звати? — знову запитав Робін Гуд.