Невдовзі Робін із жалем переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тимчасом як дрючок Мідла раз у раз боляче бив його по ребрах.
— Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.
— Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!
— Не дочекаєшся! — відповів Робін. — Спершу я повішу тебе на оцій гілляці!
Але Робін, скориставшися тим, що Мідл заговорив, миттю вихопив ріжок і тричі просурмив.
— А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ. — Ти знов за свої старі штучки! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатись! Ти в мене ще натанцюєшся!
Робіну довелося знову захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як із лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін сів на землю перепочити.
— Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — звернувся до нього Маленький Джон.
— Авжеж, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.
— Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.
— Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький Джон, був готовий помірятися з кимось силами.
— Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його грубий дрючок і ще грубішу шкуру. До того ж він мав серйозну підставу до сварки зі мною. Річ у тім, що в нього був документ з наказом заарештувати мене, а я цей документ викрав.
— Це по-перше, — перебив його невгамовний мідник. — По-друге, дванадцять срібних пенні. По-третє, окраєць хліба, що лишився в мене після вечері. По-четверте, паяльну лампу. По-п'яте, три моточки шпагату. По-шосте, шість справних ключів. По-сьоме…
— Годі, годі, я все це знаю, — з усмішкою зупинив його Робін. — Я стояв під вікном трактиру і чув, як ти лічив свої втрати. Тепер можеш забрати своє добро назад, тільки срібло твоє якимись чарами обернулось на золото. На додачу, якщо бажаєш, ось тобі моя дружня рука.
— Від щирого серця приймаю її, як і власні грошики! — вигукнув Мідл. — І клянуся своїм робочим струментом та курткою, яку я зараз же видеру в лукавого трактирника, — ти мені страшенно сподобався! Якби твої хлопці взяли мене до себе в компанію, я б служив вашій ватазі душею і тілом. Ну скажи, хіба вам не потрібен мідник? Напевне ж потрібен! Бо хто ж краще за мене погострить для вас мечі, хто так добре полагодить посуд, хто першим стане до бою, коли зненацька наскочить ворог? — І на закінчення цієї палкої промови він лунко закричав: — Латаю діряві каструлі!.. Ладжу-у казанки й дурнуваті макітри!.. Розбійники так і покотилися зо сміху.
— Ну, хлопці, що скажете? — запитав Робін Гуд. — Годиться він для нашої компанії?
— Годиться! — відповів за всіх Вілл Пурпуровий, ляснувши Мідла по спині. — Весела підібралася трійця — отець Тук, мірошниченко Мач і славний мідник Мідл! З ними не занудьгуєш!
Розбійники гаряче потисли новому товаришеві руку, а Мідл заприсягнувся їм на вірність і викинув геть з думок підступну дочку шерифа.
Розділ п'ятнадцятий
ЯК РОБІН ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД
Чинбар на ймення Артур Бленд
У Шервурд раз пішов,
Побачив оленів — зрадів:
«Товар для підошов!»
Чудовий настрій у нього:
Олені там і тут.
Та враз з'явився перед ним
Хоробрий Робін Гуд.
Не один день змарнувала в чеканні дочка шерифа, сподіваючись одержати хоч якусь звістку від балакучого мідника. Але так нічого й не дочекавшись, вона, нарешті, вирішила, що її посланець не зміг розшукати розбійника. Їй навіть на думку не спадало, що Мідл тепер живе в лісі і, насвистуючи бадьорі мелодії або розмовляючи з ченцем Туком, править леза мечів та загострює наконечники стріл для всієї ватаги Робіна.
Тим часом шерифова дочка згадала ще про одного чоловіка — ноттінгемського чинбаря на прізвище Артур Бленд, який уславився перемогами на багатьох турнірах. Він завоював чимало й стрілецьких призів, але особливо вправним був у рукопашній боротьбі та в паличнім двобої. Три роки поспіль Артур Бленд незмінно клав на землю усіх своїх супротивників, аж поки в одній найзапеклішій сутичці Ерік Лінкольн не зламав йому ребро. Проте й після цього він зберігав за собою славу непереможного бійця на палицях, і жоден сквайр Ноттінгемширського графства не наважувався, зупинити на дорозі хороброго Артура.