— А скажи, друже, у тебе є помічники? — спокійно запитав Артур. — Бо не народився ще той, хто міг би затримати мене сам один.
— Помічників у мене задосить, — відказав Робін. — Ось добрячий тисовий лук, а ось при боці гострий крицевий меч. Але для тебе, негіднику, вистачить і дубового дрючка. Зачекай трохи, і я з великим задоволенням виб'ю з твоєї макітри усе нахабство.
— Обережніше, друже! Гучними словами не вб'єш навіть миші, не кажучи вже про оленя, який встиг кудись забігти, поки ти тут репетував. Обирай собі зброю. Твій меч не страшніший для мене за соломинку, так само як і твій лук та стріли, бо ти звалишся від першого мого удару.
— Чи бачено таке нахабство! — гнівно вигукнув Робін. — Гаразд, я зараз навчу тебе пристойно поводитись!
Він миттю скинув пояс з мечем, пожбурив просто на землю свій лук і одним ривком видер з корінням молоде деревце, яке стояло поруч. Мисливським ножем Робін чисто обчухрав гілля.
— Починай, хлопче! — мовив Артур Бленд, коли Робін приготував собі зброю. — І чума мене забирай, якщо я не вичиню твою шкуру краще, ніж шкуру теляти на чоботи!
— Зажди, — відгукнувся Робін, — здається, мій дубець довший за твій. Давай їх зрівняємо, перш ніж ти спробуєш вичинити мою шкуру.
— А мені це байдуже, — відповів хоробрий Артур. — В мого дубця цілком достатня довжина, в чому ти дуже скоро переконаєшся. Вісім з половиною футів, ураз збиває з ніг бичка, — чинбар змахнув кийком, — сподіваюсь, те ж саме буде й з тобою.
Обидва поплювали на долоні, міцно взялися за кийки і стали повільно кружляти один навколо одного, шукаючи вразливого місця.
Трапилося так, що цього дня Маленькому Джону дуже пощастило. Дорогою до села він зустрів торговця, в якого завжди купував одяг, і сказав, що йому треба. Торговець охоче пообіцяв привезти все замовлене в ліс на початку наступного місяця. Виконавши доручення Робіна, Маленький Джон з радістю повернувся під прохолодний захисток лісу і швидко попрямував тією стежкою, по якій щойно проходив Робін Гуд.
Раптом розбійник почув сердиті голоси. Один із них, поза всяким сумнівом, належав його отаманові.
— Слово честі, — пробурмотів Маленький Джон, — це, мабуть, Робін сперечається з кимось із королівських людей! Варто поглянути, як вони лоскотатимуть один одному ребра.
І він, ховаючись за деревами, обережно підкрався до галявинки, де Робін і чинбар кружляли з палицями в руках, сердито зиркаючи один на одного очима, мов два розлючені пси.
— Ха! Цікава картинка! — знову пробурмотів Джон, який понад усе на світі полюбляв паличні двобої і вважався в лісі чемпіоном з цього виду боротьби.
Він тихенько заліз під густий кущ, як тоді, коли Робін нахвалявся провчити Вілла Пурпурового, і, сміючись від задоволення та ляскаючи себе по стегнах, приготувався до захоплюючого видовища.
А видовище і справді було цікаве. Джон то душився од сміху, то затамовував подих, стежачи, як двоє сильних чоловіків орудують кийками, довшими за зріст людини і товстими, як їхні руки. Вони то зближались, то відступали, але ніхто з них ще не завдав першого удару.
Нарешті Робін перший зробив блискавичний випад. Бах! Його дрючок з такою силою опустився на голову супротивника, що в того з-під капелюха заюшила кров. Однак Артур ніби не відчув цього і негайно відповів ще дошкульнішим ударом. Бійка почалась. Удари сипалися зливою, хоч мало з них досягало мети, бо ще в повітрі вони натикалися на контрудари. Довкола розлягалися гучні звуки, схожі на барабанний бій, а дубова кора сипалась густіше, ніж у чинбарні Артура.
Так вони тупцювали й тупцювали, вдавлюючись підошвами в ґрунт, щоб не послизнутись, і землю під ними наче зорала пара роботящих волів. Не менше години палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і чим далі, тим дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного. А Маленький Джон під захистом куща ледь стримувався, щоб голосно не виявити своє щире захоплення.
Нарешті Робіну пощастило завдати супротивникові такого удару по голові, який напевне б звалив бугая. Але капелюх Артура з потрійного шару сириці врятував свого господаря: палиця тільки ковзнула по ньому, і чинбар відбувся лише хвилинним запамороченням. Спершу він таки поточився назад, але встояв на ногах. Робін, готовий завдати нового удару, зупинився та зробив це на своє лихо: його супротивник миттю отямився й так вдарив його по ребрах, що він упав і покотився по траві.
— Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!