— Цьому я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі, — спокійно одказав Артур.
— Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть так добре битись.
— Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо колись завітаєш до мене зі шкурами, я вичиню їх тобі безплатно.
— Не кажи про це, — скривившись від болю, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я б дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!
— О, буду дуже радий! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от халепа — я зовсім забув, навіщо прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!
— З цим вже приходив у ліс один мідник, а тепер він у нашій ватазі, — усміхнувшись, промовив Робін.
— Оце дійсно новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав. — А не скажеш мені, Робін Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його побачити. Адже він мені доводиться родичем по матері.
— Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так ослабнув, що навіть не міг звестися на рівні ноги.
Побачивши Маленького Джона, чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Обидва здоровані довго плескали один одного по спині, радіючи такій несподіваній, але бажаній зустрічі.
— Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши, нарешті, напади сміху. — Відколи народився, я ще не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!
— І ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — ображено запитав Робін.
— Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон. — Але я оце вдруге спостерігаю за тобою в бою і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого соромитись, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.
— Так було, поки мені не зустрівся Ерік Лінкольн, — скромно мовив Артур, — але я знаю, як ти порахувався з ним на святковому ярмарку.
— Ні слова більше! — вигукнув Робін, миттю підводячись. — Я знаю тільки, що сьогодні зробив чудову справу, залучивши до ватаги неперевершеного бійця на палицях. А кілька синців та ґуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь ще раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі не дав уполювати.
— Завжди готовий! — відповів Артур. — Пішли, брате Джон. Нехай до біса ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров'ячими шкурами! Мені також хочеться дихати свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!
Розділ шістнадцятий
ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ
Відважний лицар Річард Лі
Був щирим і простим. –
Хай, Робіне, щастить тобі
Й лісовикам твоїм!
Минуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд зі своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку й оселився там зі своєю зграєю собак.
Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося нічого. Встигла розквітнути й відцвісти життєдайна весна, пішло друге літо перебування Робін Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпископу все ще не вдавалося зловити розбійників, яким вільне життя надавало нових буйних сил. Ватага зростала кожного дня, поповнюючись кращими людьми. До неї пристали такі молодці, як Артур Бленд та Давид із Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робін Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, на чолі яких Робін поставив сімох найхоробріших розбійників, своїх помічників. Лісовики, як і раніше, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників не давала спокою сухореброму шерифу Ноттінгема. Цей поважний чиновник, мабуть, таки втратив би свою посаду, якби не помер король Генріх II і на престол зійшов Річард Левине Серце.
Порадившись між собою, Робін Гуд та його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було — він вирушив у хрестовий похід, а з принцем Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що було легкою здобиччю, він прибирав до своїх рук. Чимало земель і замків перейшло в його власність, у тому числі й маєток нещодавно померлого графа Хантінгдона, батька Маріан. Дівчина опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, а й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність Маріан, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.