Робін Гуд і гадки не мав про це, хоча друзі й переказували йому, що принц захопив. Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала закоханого, і серце Робіна не знало спокою. Після незабутніх змагань у Лондоні він ні на мить не переставав думати про дівчину. Та одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листя і набрякають достиглі каштани, а весь неозорий простір лісу наповнюється пахощами квітів та стиглих ягід, Робін Гуд ішов у глибокій задумі вздовж невеличкої галявини. Хоча думками він був з Маріан, мир і спокій навколишнього світу передались і йому. Табунець оленів, що безтурботно пощипував траву на протилежному боці галявини, не викликав у нього особливого інтересу.
Утім, за якусь хвилину ця мирна лісова картина змінилась на його очах. Із-за дерев миттю вихопився величезний олень, і купка лагідних самиць з жахом метнулася врозтіч. Оскаженілий звір, змірявши шаленим поглядом розшитий золотом зелений плащ Робіна, нахилив голову і навалом посунув на юнака. Напад був таким несподіваним і блискавичним, що Робін навіть не встиг накласти стрілу на тятиву лука. Він відскочив за дерево і схопився за зброю, а розлючений звір зі страшною силою врізався в стовбур і відкотився геть. Дерево здригнулося, обдавши Робіна рясним дощем листя.
— Гай-гай, мій друже, добре, що ти стугонув не мене! — засміявся Робін, ладнаючи стрілу. — Не заздрю тому, хто під такий настрій зустрінеться на твоєму шляху. Та не встиг він це мовити, як звір крутнувся на місці і вп'явся хижим поглядом у кущі на протилежному боці галявини. Там чиясь ніжна рука розсувала віти, і з-поміж них виринула струнка постать пажа. Це була Маріан. Вона знов повернулася до зеленого лісу.
Дівчина навіть не здогадувалась про навислу над нею небезпеку, не бачила й Робіна, який дивився на неї, пройнятий жахом. Маріан опинилась саме навпроти звіра, і ватажок розбійників не зважився пустити стрілу. Власний лук дівчини теліпався у неї за плечима, а меч її був безсилим проти такого ворога. Нарешті вона помітила звіра, і губи її округлились, ніби вона збиралася наполохати його свистом.
— На Бога, леді! — вигукнув Робін, але слова застряли йому в горлі.
Звір люто засопів і кинувся до нової жертви, кинувся так раптово і з такої близької відстані, що про захист годі було й думати. Маріан відскочила вбік, але звір зачепив її рогом і збив з ніг. Олень зупинився, обернувся до неї і, нагнувши голову, приготувався пришпилити дівчину до землі. Безжальні роги вже нависли над Маріан, а вона, бліда й спантеличена, намагалася підвестись і витягти свого меча. Хвилина — і вона б загинула. Та раптом пролунав різкий голос Робіна:
— Лежи, Маріан! — крикнув він, і дівчина інстинктивно скорилася наказу.
Цієї ж миті стріла Робіна, свиснувши над самісінькою її головою, з убивчою силою вп'ялась межи очі оскаженілій тварині.
Велетень-олень заточився і, мов підкошений, упав на знепритомнілу дівчину.
Підбігши до Маріан, Робін відтягнув важезну тушу оленя. Потім підхопив дівчину на дужі руки і мерщій поніс до струмка, що зрошував долину. Тремтячи від думки, що Маріан уже мертва, він плюснув їй в обличчя водою. Аж ось у неї затремтіли вії, і юнак, ледь стримуючи сльози радості, посилив свої спроби повернути її до життя. Невдовзі дівчина легенько зітхнула:
— Де я? Що зі мною?
— Ти в зеленому лісі, мила дівчино. Бач, які з нас погані хазяї, — так неласкаво тебе зустрічаємо.
Маріан розплющила очі й сіла.
— Здається, ви врятували мене від вірної смерті, сер.
Прийшовши до тями, вона впізнала Робіна, і сяюча посмішка заграла на дівочому обличчі. Голова її безсило впала на груди Робіна. Здригаючись усім тілом, Маріан ледь чутно мовила:
— О, це ти, Робіне!
— Так, це я. Дякувати Богові, я був поблизу і встиг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна відчувалося глибоке хвилювання. — Клянусь, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.