Лицарю дали коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом. Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку. Куди й подівся смуток лицаря! Проте від хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншою людиною сідав гість вранці на подарованого йому коня. Перш ніж вирушити в дорогу, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував гостинним лісовикам.
— Хай береже вас Господь усіх до єдиного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робін і, ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. До зустрічі, друзі! Точнісінько через дванадцять місяців день у день я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви!
Він урочисто поцілував держак меча.
— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти сплатиш свій борг, якщо на той час розбагатієш.
— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом!
Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, пришпоривши коня, помчав геть.
— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку! — почувся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і віддав йому свій сталевий шолом. Присутні заздро дивилися на шолом з добротного металу із золотим візерунком на лобі.
Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.
Розділ сімнадцятий
ЯК ЄПИСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ
— Що за ватага? Хто ви є?
— Ми чабани. Нас знають…
— А хто із вас оленів б'є?
За це вас покарають!
Єпископ тільки це й сказав,
А більшого не встиг,
Бо Робін взяв його в полон,
І той умить затих.
Небагато часу минуло після гостин у Шервудському лісі сера Річарда Лі, і до Робін Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпископ.
Робін аж просяяв, почувши від Артура Бленда цю звістку.
— О Пресвята Діво! — вигукнув він. — Я так давно палаю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть найситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпископ Герфорда, а він добре платить за пригощення.
— Стіл ладнати там, де завжди? — звернувся до ватажка мірошниченко Мач.
— Ні, ми втнемо штучку з шановним богослужителем. Давайте наладнаємо стіл при самій дорозі, треба тільки пильно стежити, щоб єпископ часом не проїхав іншим шляхом.
За наказом Робін Гуда лісовики головного загону під командою Вілла Стютлі, задоволено посміхаючись, розбрелися в різні кінці лісу, щоб не проґавити високого гостя. Робін Гуд, узявши з собою Вілла Пурпурового, Мача та ще чотирьох розбійників, обрав місце для спостереження за головним шляхом. Його нечисленний загін, переодягнувшися в чабанів, мав доволі кумедний вигляд: на кожному була довга сорочка, а на голові — крислатий бриль. У Робіна на голові красувався кошлатий капелюх із діркою на маківці. З дірки стирчала копиця волосся. Обличчя його було таким брудним, що ніхто б не впізнав у ньому ватажка лісовиків. Старий грубошерстий плащ поверх одягу мисливця довершував його костюм. Решта ватаги теж мала не менш обшарпаний та химерний вигляд. Навіть завжди елегантний Вілл Пурпуровий до того втратив свою принадність, що придворні дами ні за що в світі не виявили б до нього жодного інтересу.
Хлопці швидко забили оленя і вже лаштувалися смажити його на вогнищі, коли раптом помітили на шляху хмарку куряви, з якої незабаром виринув єпископ, а за ним десятеро озброєних охоронців.
Побачивши дивну компанію, його преосвященство пришпорив коня й подався просто до гурту лісовиків.
— Хто ви такі, що наважились підняти руку на королівського оленя? — гнівно запитав він чабанів.
— Ми чабани, — відповів Робін і, ніби зніяковівши, смикнув себе за чуприну.
— Чому не їсте баранини, а взялися за оленя?
— Сьогодні в нас свято, ваша милість, і ми вирішили трохи розважитись. Задля цього й забили оленя, адже їх тут так багато.
— Присягаюся, що король знатиме про це! Хто вбив оленя?