— Батьку! — Робін стрілою збіг сходами. — Я бачив у вікно: ці негідники наклали перед дверима купу хмизу — вочевидь, збираються підпалити. Їх семеро, не рахуючи пораненого.
— Синку, повертайся нагору, — незворушно звелів Ґілберт. — А тепер, в ім’я святого Бенедикта, відчиняйте, святий отче!
Відступивши вбік, чернець-здоровань одсунув засуви — і тут-таки, перестрибнувши купу хмизу біля дверей, у хатину ввірвався перший розбійник. Та не встиг він ступити й кроку, як у горло йому вчепився вовкодав Ланс, а ломаччя в руках слуги і ченця обсипало його потилицю градом ударів. Ватажок бандитів повалився на підлогу. Така ж доля спіткала і двох наступних волоцюг.
Проте четверо вцілілих зуміли-таки прорватися в дім. У вітальні зав’язалася запекла штурхобочна бійка. Лісник, помітивши, що непрохані гості чомусь досі не пориваються скористатися своїми мечами та короткими списами, і сам вирішив не доводити справу до кровопролиття. Він дозволив ломакам ченця та Лінкольна добряче походити по ребрах і хребтах прибічників барона Фіц-Олвіна.
Робінові дуже кортіло й собі встряти в бійку. Не послухавшись батька, він побіг униз, розмахуючи своїм луком. У той же час один із розбійників, дужий, як Геркулес, заступив юнакові шлях і змахнув списом, цілячись просто йому в груди. Лінкольн, пильно слідкуючи за всім, що діялося навколо, одним помахом своєї коляки вклав убивцю на підлогу.
— Де троє, там і четверо! — зі сміхом вигукнув старий слуга.
Залишалися ще троє розбійників, та й ті вже ледве трималися на ногах — так щедро чернець-здоровань гостив їх ударами своєї деренової патериці.
Поки Лінкольн надійно зв’язував руки й ноги лиходіям, з’ясувалося, що один із них уже встиг віддати Богові душу. Тим часом лісник намагався втихомирити вовкодава, що досі висів на карку ватажка зграї. Розбійник хрипів і судомно борсався, спливаючи кров’ю і силкуючись дістати мечем черево пса, але той тільки міцніше стискав ікла.
У запалі сутички ніхто, крім Робіна, не помітив, як у дім, хитаючись і розмахуючи мечем, увійшов поранений, якого спільники вивудили з діжки з водою і поклали ледь живого на траву, де той поволі прийшов до тями.
— Батьку! — скрикнув юнак. — Стережися!
Цей гучний крик пес, вочевидь, сприйняв як заклик до дії — лютим ривком Ланс остаточно роздер розбійникові горлянку і з гарчанням побіг до лісника.
Невдовзі все було скінчено: слуга зачинив двері на засуви. Поранений, діставши ще одного добрячого удару палицею, зі стогоном повалився додолу і знову знепритомнів. Решту лиходіїв було міцно зв’язано. Переконавшись, що їхній ватажок мертвий, ті, хто ще володів язиком, заблагали пощади.
— Я свою справу зробив, — весело мовив чернець, як слід облатавши розбійникам боки. Він відсапнув і поставив свою палицю в куток. — Тепер ваша доля, єретики, в руках господаря цього дому.
А в ті часи були такі звичаї, що Ґілберт Гед мав право власницького суду, тобто міг обрати будь-яке покарання аж до смертної кари тим, хто зазіхнув на його житло. Однак лісник не був прихильником кровопролиття, тож вирішив інакше. Він звелів Лінкольнові і здорованеві-бенедиктинцю скрутити негідників одним міцним мотузком, одвести їх у найглибші нетрі й там покинути напризволяще, щоб у них знайшовся час для роздумів про своє неправедне життя.
Але тієї миті, коли слуга вже збирався долучити пораненого Робіном розбійника до загального гурту, той відштовхнув його вцілілою рукою і прохрипів:
— Ґілберте, я маю тобі дещо сказати, перш ніж помру!
— Ти брудна невдячна свиня, — з презирством процідив лісник, проте підійшов ближче, — тебе варто було би повісити першого, а я сам привів тебе до свого дому!
— Вислухай мене, — пробурмотів поранений, — це важливо... Робін, твій син… Він був народжений… — Очі чоловіка закочувалися, сили зраджували його.
— Кажи! — Лісник схвильовано схилився над помираючим.
— Нехай усі вийдуть…
— Ми й так самі. Старий чернець нас не чує, а Лінкольн коло свого заклопотаний... Що ти можеш знати про Робіна, негіднику?!
— Ґілберте… — Голос пораненого став зовсім тихим. — Я заподіяв тобі багато зла… але не дай мені померти... я задихаюся... відживи мене, хоч ненадовго, щоб я міг тобі все розповісти…
Лісник випростався, роззираючись серед безладу, що панував у вітальні. Він міркував, як би перенести розбійника на лаву, але той, вирішивши, що його залишають помирати на самоті, знову захрипів: