— Ґілберте, хіба ти не впізнав мене? Поглянь... це ж я, твій шваґер Роланд Рітсон... Змилуйся, дай мені попрощатися з Меґґі!
— Матір Божа! Ти Роланд?
Ґілберт Гед став на коліна біля вмираючого, але рідного брата його коханої дружини вже знову накрив морок...
Решта цієї тривожної ночі минула спокійно; до ранку в лісниковій хижі не спав тільки Ґілберт Гед. Рітсон більше не приходив до тями. Його поклали в Лінкольновій комірчині, по тому як Марґарет мовчки обмила братові рани, насилу стримуючи сльози на очах. Вона заледве впізнала в цьому постарілому чоловікові веселуна Роланда, за яким так сумувала всі ці роки. Вона не стала питати в чоловіка, чого він так терпляче очікує, сидячи біля того, хто був уже на Божій дорозі.
Минали години, і Ґілберт благав Бога тільки про одне: аби його нещасний заблуканий шваґер нарешті опритомнів. Господь зглянувся на нього — вдосвіта повіки Рітсона ледь здригнулись, і поранений розплющив очі. А потім його тремтяча рука покаянно простяглася до Ґілберта Геда.
— Чи пробачив ти мені? — ледь чутно прошелестів Рітсон.
— Спершу ти мені все розкажеш… — суворо відповів лісник.
Згори долинули кроки, почувся життєрадісний Робінів голос:
— Батьку, ти не спиш? Ми з сером Алланом вирушаємо до Ноттінґема і хочемо попрощатися з тобою. З нами також бенедиктинець — він має якусь богоугодну справу в місті…
Гед зайшов до вітальні, щоби нашвидку обійняти сина, — дуже вже поспішав вислухати те, що збирався повідомити йому Рітсон. Нарешті вхідні двері було зачинено, і лісник повернувся до комірчини, відіславши слугу. Жінки й старий чернець іще спали, натомлені подіями бурхливої ночі.
— Нарешті ми самі, і я готовий тебе вислухати, — мовив Ґілберт, знову сідаючи в головах у Рітсона.
— Барон Фіц-Олвін наказав схопити лицаря і молоду пані, — почав шваґер. — Наш ватажок, якого розтерзав твій пес, був найвідданішим із його слуг, а баронові не до вподоби кохання його дочки і сера Аллана Клера. Він хоче видати Крістабель за іншого. Ось чому я опинився біля твоїх дверей, Ґілберте… Знай — лицареві загрожує смертельна небезпека…
— Та кажи нарешті про Робіна!
— Не квапся, ліснику… Чверть століття тому я став на службу до молодого лицаря Філіпа Фіц-Ута, барона Безанта. Цей титул дарував моєму панові король Генріх за заслуги у війні у Франції. У барона був старший брат, сер Роберт, який отримав у спадок від їхнього батька, знатного графа Гантінґдона, величезний статок і відоме прізвище… Невдовзі померла його дружина, залишивши йому єдиного сина — слабкого здоров’ям хлопчика, якого сер Роберт палко любив. Горе і хвороби підточили сили старшого з братів, і перед смертю він доручив піклування про свого сина, єдиного прямого спадкоємця давнього роду, братові Філіпу... Не квап мене, Ґілберте, дай перевести дух, — попрохав умирущий, — я скажу тобі все, як на сповіді… І от мій господар, забувши, що він заприсягся своєму братові на святому розп’ятті, все ж вирішив спекатися цієї дитини — занадто спокусливими виявилися безмірне багатство і гучний титул. Убити хлопчика він не наважився, відкрито позбавити малого прав спадкоємства також не міг. І тоді підступний сер Філіп вирішив підштовхнути племінника до загибелі іншим способом — повільною отрутою, падінням із коня, раптовим погіршенням здоров’я. Це й мусив зробити я, доки графа не буде в країні, щоби не викликати зайвих підозр… Однак хлопчина виявився живучим, до того ж численна челядь постійно пильнувала його… — Поранений Рітсон застогнав і попросив пити.
Подавши шваґрові води, Гед знову всівся поруч, насилу стримуючи нетерпіння.
— Ба більше — здоров’я сера Роберта-молодшого щодень поліпшувалося. Наближаючись до свого шістнадцятиріччя, він ставав більш життєрадісним і перетворювався на справжнього молодого лицаря… Я вдавався до різноманітніших способів розбестити і знесилити його молоду душу. Скажені гонитви на полюванні за будь-якої погоди, брудні придорожні шинки, виснажливі пиятики в замку, що тривали до ранку, а іноді по кілька днів… Чесно кажучи, Ґілберте, я готовий був задушити хлопця власними руками, але він так мені довіряв! Поступово і я відчув до нього прихильність. Іноді мені навіть спадало на думку розірвати мерзенну угоду з господарем, наплювавши на обіцяну солідну винагороду… Але доля розсудила інакше. Якось я помітив, що мій молодий пан змінився: втратив звичайну жвавість, став уникати жіночого товариства, годинами сумно блукав замком… Я потайки почав спостерігати за ним. І от одного разу під час кінної прогулянки лісом ми спинилися на галявині, щоби дати коням перепочити. Сер Роберт сказав мені: «Роланде, почекайте мене тут, я трохи пройдуся…» — «Як зволите, ваша світлосте», — відповів я йому, а сам, припнувши коней, побіг слідом... Коли ж у суцільній стіні з дерев з’явився просвіт, до моїх вух долинув ніжний дівочий голосок. Мій підопічний теж був тут — голубки воркували в затінку. «Он воно що! — сказав я собі. — Ця новина в жодному разі не потішить сера Філіпа! Це ж треба — наш Роберт закохався!» Проте хоч як старанно я прислухався, причаївшись у кущах, а таємниця не відкрилася мені ані на волосину… Сонце вже котилося на захід, його світлість супроводив дівчину до узлісся, де її дожидав слуга з двома кіньми, а потім швидкою ходою рушив у напрямі нашої стоянки. Я випередив сера Роберта, покартав за тривалу відсутність, з тим ми й повернулися в замок…