— Кажи швидше! — Гед схопив шваґра за руку.
— Я… повинен був їх убити. Барон заплатив мені, а на підмогу дав іще людей — тих самих, яких ви перебили. Я не знаю, навіщо йому життя цих двох… але, прошу тебе, попередь сера Аллана, щоби ні він, ні його сестра навіть не думали наближатися до замку Фіц-Олвіна…
Лісник здригнувся, згадавши, що сер Аллан із Робіном вирушили саме до Ноттінґема, але попереджати їх про небезпеку було вже запізно.
— Роланде, — мовив він, — у домі є чернець-бенедиктинець. Хочеш, я покличу його, і він примирить тебе з Господом?
— Ні, я проклятий і помираю. Поховай мене під старим буком, де дорога звертає на Менсфілд-Вудгауз. Обіцяєш?
— Присягаюся всіма святими…
— Дякую, Ґілберте… Ти завжди був добрий і любив мою сестру, а я…
Ґілберт Гед більше не дослухався: до комірчини нечутно ввійшла його дружина Марґарет, і він замислився, як нелегко буде розповісти їй усе щойно почуте від шваґра. Коли ж він знову поглянув на Роналда Рітсона, той був уже в обіймах смерті.
Допоки душа Роланда Рітсона прощалася з тілом у комірчині лісникового слуги, троє чоловіків, які вирушили до Ноттінґема, кружляли звивистими стежками безмежного Шервудського лісу. Спершу супутників розважав веселими історіями чернець-здоровань, та невдовзі сер Аллан Клер вдарився в нескінченне розумування про красу навколишньої природи, а коли й він замовк, Робін Гуд своїм сильним чистим голосом затягнув стару як світ баладу.
— Сер Аллан! — Юнак урвав спів, зупиняючись. — Невдовзі полудень. Якщо ви не проти трохи спочити в затишку тінистих кущів, то можемо навідатися до струмка у видолинку поблизу — напитися свіженької води та перекусити. Турботлива Меґґі подбала про нас, поклавши в мою торбину хліб і до хліба.
— Мій шлунок цілком згоден із твоєю слушною пропозицією, — жваво відгукнувся чернець. — Негайно веди нас до струмка, сину мій!
Не забарився й лицар, тож невдовзі подорожні вже попростягалися на шовковистій траві в затінку під розложистим буком. Довкола панував мирний і радісний спокій. Чернець, хильнувши чималий ковток доброго французького вина з лицарської фляги, тут-таки заходився наминати Робінові припаси. Підживившись, запропонував супутникам називати його просто — брат Тук.
— Так мене величають у монастирі, бо надто полюбляю паличні бої. Виріс я в чесній селянській родині, і донині вільне трудове життя мені вельми до душі, на противагу монастирському. Наш настоятель про те знає і, з добрості своєї, за руку мене не тримає. Він у нас не лише золотце полюбляє… А ви, шляхетний лицарю, коли не секрет, хто самі будете? — звернувся чернець до сера Аллана.
— Охоче відповім, якщо ви дасте мені докинути хоч слівце.
Робін досі тримав флягу з вином у руках, і чернець-здоровань потягнувся до неї.
— Гоп! — гукнув юнак, відсмикуючи посудину. — Черга твоя пройшла, брате Тук, ліпше ковтни холодної водиці зі струмка і дай людині мовити.
— Родом я сакс, — почав лицар. — Батько мій був близьким другом архієпископа Кентерберійського та королівського міністра Томаса Беккета, і дружба ця принесла йому лише нещастя, адже після сварки монсеньйора Беккета з королем мого батька було вигнано з Англії. Ми з сестрою Меріон…
Заслухавшись, Робін не зауважив, як до фляги почали дедалі частіше прикладатися повеселілий брат Тук, а далі й сер Аллан. Розповідь захмелілого лицаря ставала дедалі безладнішою, зрештою сер Аллан поринув у докладний опис чеснот своєї прегарної нареченої Крістабель — і вихваляв їх невпинно, на противагу огидній вдачі її батька, барона Фіц-Олвіна, — теми, мало цікавої для Робіна.
— Поки двір виявляв до моєї сім’ї свою велику ласку, — нарешті зітхнув лицар, — барон Ноттінґем, хоч походить він із норманської знаті, прихильно ставився до нашого кохання і навіть називав мене сином. Але щойно доля повернулась іншим боком, він заявив, що його донька ніколи не стане дружиною сакса… Проте, друзі мої, не в моїх правилах відступати, і сьогодні ж увечері я за будь-яку ціну свого доб’юся. Я знаю таємницю, що здатна перетворити чванливого барона на жебрака… і моє мовчання стане викупом за Крістабель… Отже, в дорогу!.. Агов, брате Тук, прокидайся!
Не минуло й години, як трійця ввійшла в місто, над яким гордовито височів феодальний Ноттінґемський замок. Він стояв на пагорбі, підніжжя якого омивали води швидкоплинного Тренту.
— Слуги мене знають, і вони на нашому з Крістабель боці, — мовив Аллан. — Але як за ворота дістанетеся ви, друзі мої? Конче потрібно, щоби вас під якимось приводом пропустили зі мною!