Ураз розмірені кроки за дверима стихли — мабуть, вартовий зупинився. Але Робін, досвідчений мисливець, розсудив, що краще довіряти очам, ніж вухам, тому знов наважився визирнути в отвір. І саме вчасно: поряд із охоронцем стояла дівчина, в якій він упізнав гарненьку Мод. В одній руці вона тримала свічку, а в іншій — кошика, накритого чистою полотнинкою. Робін почув сердитий дівчачий голосок, що докоряв вартовому, і брязкіт ключів. Робін скрадливою кішкою зіскочив на підлогу темниці і сів за стіл, дослухаючись до ледь чутних голосів за дверима.
Нарешті важкі двері зарипіли й відчинилися, зграбненька дівоча постать з’явилася на порозі, і Мод вимогливо гукнула вартовому, щоби той лишився за дверима. І дивна річ — вартовий їй підкорився. Мод, коли її оченята призвичаїлися до темряви, хутко збігла східцями і поставила перед Робіном кошика з харчами. Юнак підвівся і запропонував їй сісти, але Мод відмовилася, струснувши гарненькою голівкою.
— У нас мало часу, — тихо мовила вона. — Барон шаліє, божиться, що розправиться з вами тим самим способом, що й з нечестивцями-маврами у Святій Землі…
— У вашому товаристві, чарівна Мод… — Робін, сміючись, обійняв гнучкий дівочий стан. — …Я згодний і про свободу забути!
— Не займайте! Осядьтеся, юний мисливцю! — Дівчина миттю вислизнула з його міцних рук. — Не для того я сюди прийшла. Мене послав брат Тук. У кошику їжа, щоби ви могли підживитися перед дорогою…
— Ви тут, щоби допомогти мені втекти, люба Мод? — розчулено вигукнув Робін. — Дякую вам…
— Говоріть тихше, нестерпний!
— Скажіть швидше, що трапилося з сером Алланом Клером, нашим третім супутником? — нетерпляче спитав юнак, знову підхоплюючись із лави.
— Ой, лихо! Шляхетного лицаря тримають у клітці, жахливішій за вашу. Я на власні вуха чула, як він сказав його світлості: «Підлий негіднику, хочеш ти того чи ні, але я все одно одружуся з леді Крістабель». Це сталося тієї миті, коли ми разом із міледі ввійшли до покою її батька. Побачивши пані, лицар кинувся до неї і вигукнув: «Крістабель, щастя мого життя…» Бідолашна знепритомніла, і слугам довелось її винести. Пізніше, прийшовши до тями, леді Крістабель просила мене дізнатися про долю сера Аллана.
— А от я свою клітку невдовзі залишу — звісно, з Божою допомогою. Не мине й години! — самовпевнено мовив Робін.
— Але як ви звідси вирветеся? Ви що, чаклун?
— Ні, зате на дерева видираюся, як куниця, а через рови стрибаю, мов олень…
Юнак указав поглядом на бійницю і, наблизившись до дівчини, шепнув:
— Ґрати не залізні… Мені треба знати тільки одне: де я зможу відшукати брата Тука?
— У моєму… у моєму покої, — відповіла, ледь зашарівшись, дівчина. — Він чекає... Щойно моя пані потребуватиме допомоги, щоби звільнити сера Аллана, вона відрядить по нього вірного гінця.
— Як я можу туди потрапити?
— Якщо виберетеся на терасу вежі, зразу йдіть ліворуч. Невдовзі побачите невеликі дверцята. Вони не замкнені й ведуть на гвинтові сходи. Піднімайтеся ними, поки не побачите вхід у довгу галерею. Пройдете нею з півсотні ярдів — повертайте в коридор: там, у його кінці, і є мій покій, у якому ви сьогодні вже побували. Якщо там нікого не буде, це означатиме, що леді Крістабель уже покликала ченця до себе. Тоді сховайтеся в одній із ніш за старим гобеленом і чекайте, доки я матиму змогу вивести вас із замку.
— Я вам надзвичайно вдячний, люба Мод! І довіку не забуду вашої доброти! — Окинувши дівчину ласкавим поглядом, Робін несподівано міцно пригорнув її до себе, щоби ніжно поцілувати, аж раптом двері темниці з гуркотом відчинились і на порозі постав вартовий.
— Стривайте, голуб’ята! — сердито рикнув охоронець. — Бачу, у вас, міс Мод, із лишком кебети, щоби дурити чесних людей. Ану геть звідси, бо зараз же розповім татусеві Ліндсею про вашу негідну поведінку!
Зашаріла, дівчина вирвалась із Робінових обіймів, кинулася до охоронця, від щирого серця вліпила йому добрячого ляпаса й пішла, не сказавши й слова.
— Оце так, — буркнув тюремник, тримаючись за щоку і кидаючи на Робіна злісні погляди, — бач, цьому шмаркачеві платять іншою монетою… — Він вийшов, і важкий ключ із брязкотом тричі повернувся в замку.
Не минуло й чверті години, як до цього вартового приєднався ще один. Вони неквапом походжали галереєю, розмовляючи про щось своє. Тим часом стемніло, зійшов місяць — його химерне світло пробилося в темницю крізь щілину бійниці.
«Саме час», — вирішив Робін. Намагаючись угамувати шалене калатання серця, він нечутно підвівся, обтрусив з одягу солому. Під стіною вже все було готово. Він виліз лавою до вікна, швидко повиламував гнилі ґрати і вибрався назовні крізь бійницю.