В останні роки життя письменник створив низку романів, героями яких стали легендарні герої Середньовіччя, і серед них — Робін Гуд. Один із таких романів — перед вами, але, як і творіння інших авторів, він не дає відповіді на запитання: ким насправді був славетний ватажок лісового розбійницького братства і як склалася його справжня доля.
Робін Гуд і сьогодні залишається однією з найзагадковіших постатей британського Середньовіччя. Це про нього науковці дотепер пишуть: «Історичний прототип цих балад і легенд, імовірно, існував, але особу його не встановлено». За одними джерелами, такий собі шляхетний розбійник, що мешкав у Шервудському лісі поблизу Ноттінґема, жив у другій половині XII сторіччя, за іншими — на початку XIV і навіть у XV сторіччі. Одні дослідники називають його йоменом, тобто вільним землеробом, інші — знатним дворянином, позбавленим титулу й володінь через підступність ворогів. Батьківщиною Робіна Гуда вважається селище Локслі, а його лісове воїнство, що налічувало кілька десятків вільних стрільців, складалося з надзвичайно згуртованих, відважних, винахідливих і по-своєму шляхетних людей. Найчастіше в баладах про Робіна Гуда згадуються його друзі й помічники: Маленький Джон, чернець-бенедиктинець брат Тук, Віллі Ґемвел та син лісника Мач. Усього цих балад відомо понад сорок, і вони дійшли до наших днів практично повністю.
Справжню історію Робіна Гуда, найімовірніше, відновити вже не вдасться, але його образ протягом останніх двох сторіч став важливим явищем європейської культури. До нього зверталися видатні письменники та драматурги, творці десятків кінофільмів і серіалів, анімаційних стрічок та коміксів. Саме ім’я Робін Гуд стало прозивним для людей, які повстають проти несправедливості та жорстокого пригноблення.
Кожен із тих, хто намагався збагнути таємницю життя та походження шляхетного сміливця з Шервудського лісу, створював «свого Робіна Гуда», й іноді ці Робіни Гуди так само не схожі один на одного, як персонаж роману Вальтера Скотта «Айвенго» і славетний розбійник — головний герой фільму Рідлі Скотта, якого зіграв Рассел Кроу.
Проте легенда про Короля Лісів жива, багатолика і, як і раніше, сповнена романтичної чарівливості. І зараз ви тримаєте в руках одну з версій життя Робіна Гуда, що вийшла з-під нестримного майстерного пера справжнього короля історико-пригодницького жанру — великого Александра Дюма.
Частина перша. Вигнанець
Історія, про яку йтиметься, починається за тих часів, коли королем Англії був Генріх II Плантагенет на прізвисько Короткий Плащ.
Був березень 1162 року, холодний і вогкий. Пізнього вечора звивистими стежками Шервудського лісу, що в графстві Ноттінґем, їхали двоє геть виснажених довгим шляхом вершників. На землю спадав густий туман, а крижані пориви вітру, в яких ще відчувався подих зими, змушували мандрівців щільніше кутатись у плащі. Один із них, на вигляд старший, що впевненіше тримався в сідлі, раз по раз поглядав на затягнуте похмурими хмарами небо.
— Як гадаєш, Рітсоне, чи не захопить нас дорогою буря? — спитав він, повертаючи обличчя до супутника. — Вітер не вщухає… Ми часом не збилися зі шляху?
— Уже близько, пане. Щонайбільше за годину ми будемо коло дверей лісникової хати.
— Хотілося б сподіватись… А скажи-но мені: чи цьому лісникові можна довіряти?
— Ґілберт Гед — людина сувора, чесна і щира; моя сестра живе за ним, як за кам’яною горою. Він влаштує вас, сер, у всьому, з цілковитою пошаною вислухає легенду, вигадану вашою милістю, і беззастережно повірить у неї, адже брехня й недовіра йому просто невідомі… Ну ось… я ж казав! Бачите попереду відсвіти вогню на деревах? Ми вже майже приїхали…
— Поглянь-но, чи не прокинувся малюк?
— Що йому станеться? — байдуже буркнув Рітсон. — Сопе собі, як ведмежа в барлогу… Але мені досі незрозуміло, нащо вашій милості весь цей клопіт. Для чого берегти життя малій істоті, яка так шкодить вашим інтересам? Скажу відверто: якщо надумаєте назавжди здихатися цього цуценяти, тільки дайте знак. Мій клинок до ваших послуг… Лишень пообіцяйте згадати про мене в заповіті…
— Стули пельку! — Різкий вигук змусив Рітсона замовкнути. — І думати забудь про це. Та припни свого дурного язика — померти має таємниця його народження. Мені й на думку не спадало бажати смерті безневинної дитини. Ліпше я житиму в страху, що коли-небудь уся правда розкриється, ніж зі смертним гріхом на своєму сумлінні… Вихований у родині простого селянина, хлопчик не довідається ні про своє знатне ім’я, ні про статок, що сьогодні він утратив, сам того не знаючи…