Попід зовнішньою стіною вежі тягнувся вузький кам’яний виступ. Робін ступив на нього і поглянув униз: відстань до тераси виявилася більшою, ніж йому здавалося. Хотів був уже зістрибнути, аж тут помітив темну постать озброєного до зубів вартового, що стояв спиною до нього. Вартовий, зіпершись на спис, углядався в простерту перед ним сонну долину і закрути Тренту, що котив свої мерехтливі в місячнім сяйві води.
«Еге! — посміхнувся Робін, на щастя, схований у глибокому затінку. — Трохи не втрапив вовкові в пащу! Треба бути обережнішим!»
Вартовий досі стояв нерухомо. Цієї миті на місяць набігла хмара, і юнак наважився. Проте стрибнув він не дуже вдало — серед глибокої нічної тиші підошви його черевиків гучно вдарились об грубо обтесані кам’яні плити тераси. Робін миттєво впав і відкотився до стіни. Вартовий обернувся і, виставивши поперед себе списа, почав удивлятися в темінь тераси. Коли ж горе-вартівник, переконавшись, що довкола все спокійно, знову витріщився на долину, а місяць випірнув із-за хмар, Робін був уже далеко.
Таке везіння неабияк надихнуло юнака, до того ж він добре запам’ятав шлях, який описала Мод. Незабаром він дістався прочинених дверей, що вели на сходи, зійшов ними й опинився в порожній темній галереї. Проминувши її, Робін звернув у довгий бічний коридор із численними закрутами то в один, то в інший бік.
За якийсь час юнак зрозумів, що таки заблукав і вже не знає, де він є. Нарешті коридор привів його до глухої стіни, і хлопець хотів був повертатися, щоби знову вирушити на пошуки кімнати Мод, аж ось за два кроки від себе почув неголосний чоловічий голос:
— Хто тут?
Робін втиснувся в стіну. Незнайомець так само завмер — юнак чув його важке дихання і тихий брязкіт меча на перев’язі.
— Либонь, примарилося... — нарешті мовив охочий до нічних прогулянок і пішов своєю дорогою.
Робін зметикував, що з таким поводирем йому буде легше вибратися з лабіринту кам’яних закутків, і, скрадаючись, пішов за незнайомцем. Та ось його силует раптово зник за якимись дверима. Увійшовши слідом, Робін опинився в замковій каплиці. Не залишалося нічого іншого, як причаїтися в сутінках за масивною колоною.
Світло місяця падало крізь вітраж вікна на один із надгробків. Перед ним на колінах молилася молода жінка — її обличчя було сховане під вуаллю. Високий чоловік у чернечому вбранні нерухомо стояв посеред центрального проходу, неспокійно оглядаючи каплицю. Нарешті чернець помітив жінку і, насилу стримавши радісний вигук, кинувся до неї. Почувши кроки, жінка швидко обернулася.
— Крістабель! Кохана…
Донька можновладного барона Фіц-Олвіна здригнулася, звелася на ноги і наступної миті впала в обійми ченця:
— Аллане, ти тут!... Мій лицарю, як я тебе чекала...
Лісник розповів дружині про передсмертну сповідь її брата, змовчавши лише про наймерзенніші його злочини.
— Благатимемо Господа дарувати Роландові його гріхи, — сумно зітхнула Марґарет. Не криючись, гіркими сльозами оплакувала вона безталанну долю свого бідолашного брата.
Старий чернець бурмотів заупокійні молитви; час од часу йому підголоском вторили Ґілберт із дружиною, а старому Лінкольну було наказано викопати могилу в тому місці, де загадав Рітсон…
День тягнувся нескінченно; чекали Робіна і його супутників, щоби гідно поховати покійного. Леді Меріон урешті-решт набридло нудне очікування, і вона вирішила піти назустріч братові. Вовкодав Ланс спав, вивернувшись біля порога; дівчина підкликала пса, і вони, нікого не попередивши, подалися вглиб лісу.
Меріон повільно брела стежкою, заглиблена в свої роздуми про долю Аллана. Похмурі думки обсіли її голову, і невдовзі дівчина, ледве стримуючи сльози, стомлено сіла на траву під деревом недалеко від дороги. Пес приліг поруч, поклавши величезну голову їй на коліна, ніби сумуючи разом із нею. Проте вірний вартовий не забував про свої обов’язки: подеколи він принюхувався, а іноді сторожко здригався, і Меріон, щоби заспокоїти Ланса, термосила жорстку шерсть на його загривку.
Сонце вже хилилося до обрію, коли пес несподівано підвівся і глухо загарчав. Меріон схопилася, намагаючись переконати себе, що вовкодав, вочевидь, зачув подорожніх на стежці, тобто повертається її брат. Пес тим часом поводився дивно: шерсть у нього на загривку наїжилася, він роззявив пащеку, показуючи свої величезні ікла, і голосно загавкав.