У лісі, як і раніше, було тихо. Ланс примовк, і дівчина заспокоїлася. Та щойно вона ступила крок, як неподалік хруснула суха гілка — хтось пробирався крізь зарості. Ланс загавкав іще лютіше.
Серце Меріон калатало так, ніби намагалося вистрибнути з грудей. Вона кинулася бігти стежкою, та раптом перечепилася через корінь, мало не впала і зупинилася, задихаючись.
— Угамуйте собаку! — почула вона позаду себе грубий вигук, а разом із ним скажений рик Ланса, що немов прикривав її панічний відступ.
— Хай йому біс! — волав незнайомець. — Та угамуйте ж його, бо він порве мене на шматки… Я не заподію вам зла, пані!..
— Навіщо ж ви мене переслідуєте? — Меріон обернулась і спідлоба поглянула на чоловіка, що вийшов із гущавини. — Лансе, до мене!
Пес угамувався, але до дівчини не пішов, а застиг між нею і чужинцем, пильно стежачи за кожним його рухом.
Вочевидь, то був один із тих волоцюг, що блукають лісами, сподіваючись знайти якусь поживу. Вигляд мав справжнього розбійника: кремезний, зарослий, брудний, із реп’яхами в кошлатій бороді, одягнений у заношений каптан і короткі штани з козячої шкури, на кучматій голові — засмальцьований фетровий капелюх набакир. За пасом у незнайомця стирчав чималий тесак, а за плечима дівчина помітила лук і сагайдак зі стрілами.
Меріон ледве стримувала страх.
— Не підходьте до мене! — з відразою гукнула вона. — Що вам треба?
— Підеш зі мною. — Чоловік покосився на пса. — Там і дізнаєшся…
— Куди?! Хто ви?
— Яка різниця? — Лісовий волоцюга посміхнувся. — І стули вже пельку, бо зараз дістанеш у мене і ти, і твій собацюра…
Під загрозливе гарчання Ланса дівчина крикнула:
— Забирайтеся звідси! І попереджаю: на вас чекає сувора кара, якщо зачепите мене бодай пальцем!
Волоцюга, стискаючи в руці кривий клинок, уже був ступив крок до неї, але зупинився.
— Так я й думав... Ти дівка рішуча, — промовив він. — Але й я від своїх намірів не відмовлюсь. Я знаю, що ти за птиця. Учора ви зупинилися в хижі лісника Ґілберта, з тобою був твій брат — сер Аллан. А нині шляхетний лицар уже братається з вошами у темниці замку барона Фіц-Олвіна і більше ніколи звідти не вийде…
— Брешете! — розпачливо вигукнула Меріон.
— Сер Аллан Клер — бранець барона Ноттінґемського. Але мені його не шкода й на мізинець. Якого біса він сам попхався в пащу до цієї гієни? З Фіц-Олвіном краще не зв’язуватись, я знав барона ще у Святій Землі, де його кровожерливість зробилася приказкою. Збагнути не можу, навіщо ви обидва йому знадобились. Учора вислизнули, а сьогодні… Та прибери ти пса, доки я йому горлянку не перерізав!.. А сьогодні — бач, як... Баронові — брат, а мені — сестричка!
Дівчина з осудом подивилася на волоцюгу сповненими жаху очима.
— Ну-ну… — Розбійник обережно підступив ближче. — Не варто пропікати мене поглядом. Фіц-Олвін, красуне, зробив би з тебе рабиню, а зі мною ти станеш справжньою королевою Шервудського лісу… Ходімо, відтепер ти моя полонянка.
Меріон, здавалося, пустила повз вуха дурне базікання бродяги, набралася духу і твердо мовила:
— Я нікуди з вами не піду, а ви негайно мені все розповісте про Аллана!
— Біс би тебе взяв! — Побачивши, що його слова не справили на дівчину належного враження, розбійник спохмурнів і рушив до неї. — Якщо барон сьогодні ж не повісить сера лицаря на шибеницю, то твоєму братові залишиться одна дорога — до лісу. Житиме з нами. І досить теревенів, красуне! Присягаюся пеклом, ти підеш зі мною, навіть коли тобі дуже не хочеться…
Тепер Меріон могла сподіватися на допомогу хіба що вірного Ланса.
— Візьми його, Лансе! — гукнула.
Хоробрий пес тільки того й очікував — його треноване тіло злетіло в повітря, і щелепи клацнули на горлі розбійника. Але той, мабуть, звиклий оборонятися від хижих звірів, схопив собаку за передні лапи, відірвав од себе і з силою пожбурив геть. Кров цебеніла йому з обідраної шиї, волоцюга відступив, притулився до дерева і завмер з ножем у руці, готовий до сутички. Ланс не злякався й знову кинувся на лиходія, та враз наштовхнувся на вістря клинка. Його ікла ще рвали плече розбійника, а тіло вже безсило обвисло і невдовзі важко сповзло до ніг волоцюги.
Розбійник переможно заволав:
— Ну, тепер тримайся, красуне! Де ж ти?.. Таки вшилась! Але від мене не втечеш… — і він погнався за Меріон.
Дівчина бігла щодуху, не розбираючи стежки, гілки шмагали її по обличчю; вона не сподівалася без Ланса знайти дорогу до будинку лісника. Залишалось одне: спробувати сховатися від свого переслідувача під покровом нічної темряви, що швидко насувалася.