Нарешті, засапавшись, дівчина спинилася на галявині, де схрещувалося зразу кілька стежок. У лісі було тихо, і їй здалося, що страшний розбійник загубив її в гущавині лісу. Трохи заспокоївшись, Меріон знову стривожилася: мусила вибрати поміж стежок одну, і то якомога хутчіше. Та щойно вона рушила навмання лісовою стежкою, як почувся переможний крик розбійника:
— Тепер не сховаєшся! Ти у мене в руках!.. — він знову напав на слід своєї жертви, бо дівоча сукня ясно вирізнялася проти лісової темряви в місячному світлі, і здалеку помітив, як вона майнула поміж дерев.
Розбійник швидко наздоганяв Меріон, аж раптом у напівтемряві прогримів суворий голос:
— Агов ти, брудний тхоряко! Не торкайся цієї жінки, бо порішу тебе на місці!
Волоцюга став як стій і повільно обернувся. У світлі місяця, що визирнув із-за хмар, тьмяно блиснуло вістря списа, майже впираючись йому в груди.
— Кинь стріли і лук на землю! І ножа не забудь… Та ворушися, негіднику! — величезний чолов’яга в одязі мисливця не зводив із нього похмурого погляду.
— Вона моя! — не наважуючись ворухнутися, процідив крізь зуби розбійник.
— Невже? А чому ж тоді вона так швидко від тебе бігла?.. Сказано тобі, брудний шибенику, кидай зброю! — спис подався вгору, наконечник легко прохромив старий каптан і вперся в груди розбійника.
Той у безсилій люті жбурнув зброю на землю.
— А тепер тікай звідси щодуху, щоби мені не довелося тебе підганяти стрілою!
Змушений підкоритися, обеззброєний волоцюга, лаючись, зник між деревами. Мисливець кинувся до Меріон — дівчина лежала не рухаючись. Він зняв із паса флягу з водою і ледь скропив їй обличчя, але Меріон не приходила до тями. Нарешті вона розплющила очі і, немов прокидаючись од жахливого сну, прошепотіла:
— Де я?
— У Шервудському лісі…
Почувши незнайомий чоловічий голос, молода жінка спробувала підвестися, щоб утікати далі, але її сили стало лише на те, щоби жалісно попросити:
— Не завдавайте мені зла, сер!..
— Заспокойтеся, леді, — мовив чоловік. — Негідник, який напав на вас, уже далеко. А тепер я пропоную вам вирушити зі мною до нашої садиби, де знайдеться кому вас захистити і всі будуть раді вам. Дозвольте, я допоможу вам підвестися…
Його слова здавалися правдивими, а голос приязним, тож Меріон, досі перелякано озираючись у сутінках, довірилася незнайомому мисливцеві. Цей чоловік підкупив дівчину задушевністю і щирістю своєї пропозиції, тому вона покірливо пішла за ним. Нічна прохолода повернула Меріон самовладання і сили, тепер вона намагалася не відставати від свого рятівника.
Раптовий здогад про те, що цей чоловік може бути знайомий із Ґілбертом Гедом, змусив її спитати мисливця:
— Чи не веде ця дорога до будинку лісника Геда?
— Ні, пані, до його будинку потрібно йти в інший бік. Ви знаєте Ґілберта, його дружину і сина Робіна?
— Ми з братом — його гості відучора…
І Меріон, не очікуючи від себе такої відвертості, розповіла, що сталося з нею від тієї хвилини, коли вона вийшла з дому лісника; а потім заходилася гаряче дякувати своєму супутникові за порятунок.
Мисливець зніяковіло спинився:
— Даруйте, леді, що не можу просто зараз відвести вас до Ґілберта — звідси до його садиби таки далеченько, а ви втомлені й потребуєте перепочинку. Зате ми вже майже дісталися садиби мого дядька, де ви будете в цілковитій безпеці. Сам же я негайно вирушу до Геда і повідомлю його про вас. Довіртеся Маленькому Джонові!
Помітивши, що дівчина насилу пересуває ноги від утоми, він запропонував їй зіпертися на його руку, щоби легше було йти далі.
— Що це за ім’я таке — Маленький Джон? — насмішкувато вигукнула Меріон, оглядаючи могутню постать свого рятівника.
— Так мене прозвали жартома, — відповів велетень, зашарівшись і радіючи, що в темряві дівчина не може цього бачити. — Адже на зріст я понад шість футів, і всі мої родичі ледве сягають мого плеча. Якби довелося, мені і вас нести було би не важче, ніж горлиці прутик. Насправді звати мене Джон Нейлор, я небіж королівського лісничого сера Гая Ґемвела, служу єгерем, бо маю схильність до полювання, і місяць тому мені саме виповнилося двадцять чотири… Поквапмося ж, милостива пані, тут і півмилі не залишилося…
Так, весело перемовляючись дорогою, Меріон і її супутник невдовзі вийшли на узлісся, і перед ними постала чарівна картина: на великому обширі, залитому місячним світлом, у темно-зеленій облямівці лісів, примарно біліли сільські хатинки; з церковної дзвіниці гучно озивався своїм дивним голосом дзвін.