— Бачите велику будову поблизу церкви? То і є садиба Ґемвелів. Кращого куточка немає в усій Англії…
Не минуло й десяти хвилин, як на Маленького Джона і його супутницю з радісним гавкотом налетіла зграя сторожових псів. Мисливець грубувато-ласкаво втихомирив найзавзятіших. Меріон і Маленький Джон проминули кількох слуг, що низенько й шанобливо вклонялися їм, і зайшли до просторої зали, де чимала родина Ґемвелів щойно повечеряла. Маленький Джон підвів Меріон до голови дому і звернувся до нього:
— Любий дядечку! Прошу вас бути гостинним до цієї шляхетної дівчини! З нею трапилася прикра пригода, і я врятував її від лап негідника. Розбійник накивав п’ятами…
Голова і плечі Меріон досі вкривав картатий шотландський коц, у який мало не силоміць її укутав Маленький Джон, оберігаючи від нічної прохолоди. Дівчина почувалась у ньому ніяково, тому швидко скинула, відкривши вродливе обличчя і заразом вивільнивши хвилю пишного волосся, що розсипалося по її плечах.
Усі шестеро двоюрідних братів мисливця-велета підвелися з місць, вітаючи гостю, а одна з доньок сера Гая підбігла до Меріон і без церемоній усадовила гостю за стіл. Джон, передавши слузі свою мисливську зброю, вдоволено всівся поряд із дівчиною.
— Ти наш герой! — добродушно посміхнувся господар садиби. — Маленький Джоне, скажи, як це тобі вдалося вночі в лісовій глушині наблизитися до юної дівчини, не злякавши її до півсмерті, та ще й так прихилити до себе, що вона покірливо пішла з тобою?.. А ви, пані, — шанобливо звернувся Гай Ґемвел до Меріон, — зробили нам честь, завітавши до нашої скромної оселі. Ковток доброго вина поверне вам сили, а потім мої дівчата проведуть вас до кімнати, де ви зможете відпочити…
Дочекавшись, поки обидві його доньки, жваво перемовляючись із Меріон, ніби давні подруги, пішли до своїх покоїв, сер Гай детально розпитав Джона про події сьогоднішнього вечора. Усе розповівши, мисливець висловив рішучий намір негайно вирушити до Ґілберта Геда.
— Чудово! — вигукнув Вільям, молодший із синів Ґемвела. — Якщо ця прекрасна леді знайома з лісником і моїм приятелем Робіном, я йду разом із братиком Джоном!
— Поки ви дістанетеся місця, Робін уже спатиме, як бабак… Гадаю, варто відкласти ваш похід до ранку.
— Але, батьку, — палко заперечив юнак, — ви тільки уявіть, що там зараз коїться! Готовий присягнути, що обидва вони — і Ґілберт Гед, і Робін — нишпорять лісом, шукаючи леді Меріон…
— Мабуть, ти маєш рацію, синку. Що ж, хлопці, щасливої дороги, і хай вам Бог допомагає.
Маленький Джон і Вільям підвелися з-за столу і хутко залишили садибу.
Ховаючись за колоною в замковій каплиці, Робін сушив собі голову: яким чином серові Аллану вдалося вирватися на волю? «Певен, — подумав він, прислухаючись до палкого шепоту закоханих, — тут не обійшлося без нашої юної красуні…»
— Мила моя Крістабель, — захоплено шепотів лицар, — я страшенно радий бачити вас знову! Будь-які страждання можна стерпіти за таку винагороду долі…
— Ви страждали, любий Аллане?
— О, так! Коли ваш батько наказав вигнати мене з Ноттінґемського замку, мені здавалося, що все пропало. Життя моє перетворилося на справжнє пекло. Але, вочевидь, на те була воля Божа, щоби я знову побачив вас…
— Я рада була би зробити вас щасливим, та несила мені, адже я мушу підкорятися батьковим забаганкам… — Голос Крістабель тремтів. — Увесь цей час, доки вас не було, лише віра в нашу зустріч підтримувала мене в моїй самотності. Відтепер, хоч як батько намагатиметься знову розлучити нас, я твердо знаю одне: змусити мене покохати когось іншого, крім вас, Аллане, йому ніколи не вдасться…
Почувши ці слова, Робін нишком зітхнув: «Чи почую ж я коли-небудь щось подібне з вуст прекрасної і гордої Меріон!..»
— Але як вам усе ж вдалося звільнити мене, моя кохана? Хто відімкнув двері темниці? Хто дав мені чернечий одяг і повернув зброю?
— У замку є тільки одна людина, якій я можу цілком довіряти, — моя служниця Мод. Ця дівчина добра й кмітлива. Саме їй ви зобов’язані своєю втечею…
— Як же їй це вдалося? — неголосно вигукнув лицар.
— Кмітлива Мод пустилася на хитрощі: підпоївши тюремника вином і, мабуть, наобіцявши йому неземних утіх, вона поцупила в захмелілого вартового ключі. Завдяки щасливому випадку саме сьогодні до замку навідався її духівник — чернець-бенедиктинець, який і позичив люб’язно вам свою рясу…
«Авжеж, щаслива випадковість», — усміхнувся Робін.