— А часом не братом Туком кличуть цього ченця? — запитав Аллан Клер.
— Так, мій друже. Ви знайомі з ним?
— Трохи, — всміхнувся лицар.
— Ви смієтеся, Аллане? Хіба цей служитель церкви не заслуговує на всіляку повагу?
— Навпаки, мила Крістабель.
— Що ж вас так розвеселило?.. Але ви так нічого й не сказали про мою подругу Меріон, вашу сестру.
— Меріон чекає на нас у будинку лісника Ґілберта Геда. Разом зі мною сестра залишила Гантінґдон, погодившись жити з нами. Адже я був певен, що переконаю вашого батька віддати мені вашу руку. Та оскільки барон не лише відповів відмовою, але й, вочевидь, має намір позбутися мене, у нас залишається єдиний шлях — утеча...
— Ні, Аллане, ні! Я ніколи не покину батька!
— Але чому ж, любове моя? Барон не з тих, хто здатний прощати: ви так само підпадете під його гнів, щойно він дізнається про мою втечу… У нас немає іншого виходу!
Крістабель припала до лицаревих грудей, і до Робіна долинув її палкий шепіт:
— Ні, Аллане, ні... це неможливо!
Робін уже був ладен вийти зі свого сховку і перервати побачення закоханих, що так невдало завершувалося, аж раптом двері розчахнулись, і до каплиці вбігла Мод зі смолоскипом у руці, а за нею — брат Тук. Закутаний у кошлату ведмежу шкуру, бенедиктинець скидався на велетенську примару, тож юнак ледве стримав сміх, але вже наступної миті йому стало не до сміху.
— Міледі! — плутано мовила дівчина. — Усе пропало! Нас усіх стратять... барон… він не пощадить нікого!..
— Що сталося, Мод?! — схвильовано спитала Крістабель, але служниця все повторювала, схлипуючи:
— Ваш батько... він не подарує… ми пропали!.
— Припини ревіти і розповідай, що сталося, бо я не доберу розуму, що ти таке торочиш? — сердито вигукнув Аллан Клер. — Може, ви поясните нам, брате Тук?
— Не можу, сер лицар, бо мені нічого не відомо. Пам’ятаю лиш одне: я сидів... ні, здається, таки стояв навколішки... читав літанію до Божого милосердя…
— Ви, преподобний отче, сидячи в моїй кімнаті, влили в себе півдюжини зайвих кухлів елю, — перебила велетня Мод, нарешті заспокоївшись. — А сталося ось що. Невдовзі по тому, як захмелілий охоронець Еґберт заснув, а я відімкнула темницю і вивела звідти сера Аллана, його світлості заманулося побачити свого полоненого. Барон, на превеликий його подив, знайшов Еґберта, що безтурботно хропів на всі завертки. Ваш батечко, міледі, почав будити охоронця, і Еґберт нарешті прокинувся, але з перепою вирішив, що пан барон йому сниться, тож він украй нелюб’язно поцікавився, з якого дива той не дає відпочити доброму і чесному чоловікові, тобто йому, Еґбертові. Панові барону від такого нахабства ніби заціпило, і він зміг говорити лише по тому, як охоронець огрів його держаком списа по хворому плечу, примовляючи: «Що, спорохнявілий палестинський пеньку, знову подагра замучила?»
— Матір Божа! — самими вустами прошепотіла Крістабель.
— Саме так і було сказано, присягаюся! Ваш батечко одним ударом збив охоронця з ніг, зірвав із його паса в’язку ключів і почав шукати серед них ключ од темниці, але не знайшов! Тоді, схопивши нещасного тюремника за барки, його світлість загорлав: «Куди ти подів ключа?!» А далі викликав із кордегардії загін варти і наказав зламати двері в темницю, та все примовляв, що як не знайде полоненого на місці, то на світанку повісить Еґберта на шибениці… — Мод обернулася до лицаря: — Сер, вам не можна гаяти ані хвилини: тільки-но його світлість переконається, що темниця порожня, негайно звелить здійняти міст і наглухо зачинити браму…
— О, любий мій Аллане, втікайте мерщій! — вигукнула молода жінка, опускаючи вуаль. — Якщо нас застануть тут разом, усе буде скінчено навіки!
— Ви готові піти зі мною, Крістабель? — розпачливо запитав лицар. — Боюся, барон тепер неодмінно покарає вас!
— Ні, про це навіть не думайте… я залишуся тут… я стримаю його лють. Ми житимемо надією!..
— Ви присягаєтеся залишитися вірною мені, Крістабель?
— Хіба я колись давала вам привід сумніватися? — Крістабель із гірким докором поглянула на лицаря. — Не баріться, Аллане… Прощавайте — сподіваюся, невдовзі ми побачимося!
— Я підкоряюся... — Лицар став на одне коліно, поцілував руку Крістабель, а потім ступив до Мод: — Чи певна ти, дівчино, що твій батько погодиться випустити нас із замку?
— Ходіть за мною, сер лицар, і ви, брате Тук, теж…
— Але в замок ми, здається, ввійшли втрьох, — похмуро зауважив чернець.
— Прокляття! — вигукнув сер Аллан. — Як же нам відшукати Робіна?
— Зайвий клопіт, сер. Я тут! — юнак вийшов зі свого сховку.