— Ти все-таки примудрився обвести круг пальця варту! — радісно підбігла до нього Мод.
Чернець подивився на дівчину скоса, але не встиг сказати й слова, як у дальній частині галереї, що вела до каплиці, почулися вигуки і брязкіт зброї.
— О Боже правий! — скрикнула Мод. — Це барон! Тікаймо швидше!
В одну мить звільнившись од ряси й віддавши її братові Туку, лицар кинувся до нареченої, щоби востаннє пригорнути її до грудей. Потому всі четверо квапливо вийшли з похмурої каплиці, залишивши леді Крістабель саму, молитовно вкляклу на колінах перед старовинним розп’яттям. За втікачами ще не встигли зачинитися двері, коли з іншого входу до каплиці вже ввірвався барон із загоном озброєних слуг…
Мод зі смолоскипом у руці квапливо дріботіла вузькою галереєю, освітлюючи шлях своїм супутникам: за нею йшов Робін, затим чернець, а сер Аллан замикав ходу. Дівчина вперто мовчала, і Робін, наздогнавши її, шепнув:
— Ти сердишся на мене, Мод?
— Вам здалося…
— Не вірю. Чим же я перед тобою завинив?
— Це вам не може бути цікаво.
— Але мене це страшенно засмучує!
— Овва! Невже?! Та й журитися вам лишилося недовго. Бо вже до ранку ви будете ген-ген звідси…
— Звісно, мало кому подобаються засуви і ґрати. Але, полишаючи муровані стіни Ноттінґемського замку, я назавжди прощаюсь і з твоєю чарівною усмішкою, Мод. Ось що мене засмучує найбільше, — журно мовив Робін.
— Ви не лукавите? — дівчина несподівано обернулася.
— Щирісінька правда, Богом клянуся!
Смолоскип ледве блимав, і чернець, зачувши в напівтемряві звук поцілунку, невдоволено буркнув:
— Знайшли час милуватися… Ба, та тут розвилина! Куди звертати?
— Праворуч! — ледь задихаючись, промовила Мод.
Пройшовши ще дві сотні ярдів, утікачі опинилися біля самої брами. Дівчина неголосно покликала батька.
— Як?! — обурився Ліндсей, до якого досі не дійшли вісті про події в замку. — Вже йдете, та ще й глупої ночі? А я сподівався, брате Тук, на ваше благословення на сон грядущий, хотів перехилити з вами келих-другий… Чому такий поспіх?
— Невідкладні справи, сину мій, — суворо відповів чернець. — Несповідимі шляхи слуг Господа!
— Тоді до зустрічі, любий брате Тук! І ви прощавайте, добрі пани…
Звідний міст опустився; лицар залишив замок першим, за ним пішов насуплений брат Тук. Мод, приховуючи сльози, на мить припала до Робіна.
— Чи побачимося ми ще колись, сер Робін?
— Сподіваюся… — трохи зачекавши, відповів юнак. — А до того, моя кізонько, виконай одне моє прохання. Знайди в покоях барона мій лук і сагайдак зі стрілами і віддай їх тому, хто звернеться до тебе від мого імені.
— Мені хотілося, щоби це були ви самі, сер Робін…
— І мені, Мод. Прощавай!
Юнак приєднався до супутників і швидко пішов, так і не озирнувшись жодного разу на темний силует Ноттінґемського замку, де сьогодні мало не загинув. Утікачі спустились із замкового пагорба, минули похмуре передмістя й уповільнили кроки лише тоді, коли дісталися рятівних заростей Шервудського лісу.
У будинку лісника панувала тривога. Близько десятої вечора Ґілберт Гед, який із нетерпінням очікував повернення сина, залишив старого бенедиктинця біля небіжчика задля заупокійної молитви, а сам пішов до дружини, що поралася коло господарства. Він хотів спитати її, чи не надто хвилюється леді Меріон через те, що брата досі немає.
— Леді, здається, у своїй кімнаті. Зараз піду спитаю… — але вже за мить стривожена Марґарет повернулася, ніде не знайшовши дівчини.
Добрий лісник захвилювався.
— Я бачила її дві з гаком години тому, — згадала дружина. — Разом із нашим Лансом вона прогулювалася просікою, що веде до Ноттінґемської стежки. Чи не зайшла вона часом у гущавину, Ґілберте?
— Коли й так, то не біда, Меґґі, Ланс чудово знає дорогу додому. Я боюся, щоби леді не втрапила в якусь халепу, бо вже занадто пізній час для таких прогулянок…
Прихопивши з собою лук і гострий широкий ніж, Ґілберт притьмом побіг у ліс шукати дівчину. Чуття досвідченого мисливця повело лісника тим самим шляхом, яким до нього пройшла Меріон. Коли він нарешті дістався того місця, де дівчина відпочивала, місячне сяйво заливало все навкруги — Ґілберт навіть розгледів прим’яту траву і слід черевичка на стежці.
Він зупинився. Гущавина відлякувала гнітючою німотою. Аж ось до чуткого лісникового вуха долинув якийсь тихий звук, схожий на стогін. Ґілберт навмання рушив на той звук і невдовзі зрозумів, що то не стогін, а жалісне повискування. Лісник навпомацки поповз навкарачки у гущавину, поки його рука не торкнулася липкого хутра якогось звіра. Тварина слабко поворухнулась і глухо загарчала.