— Це ти, Лансе? Бідолаха! — сумно мовив Ґілберт.
Пес спробував підвестись, але знову зі стогоном упав на купу листя.
— Куди ж тебе поранено? — Гед обережно обмацав собаку. — Боже милостивий, та в тебе всі груди в крові… Зараз я тобі допоможу... Тримайся, вірний мій друже!
Хоча було темно, Ґілберт дав собі раду: відірвавши від підкладки каптана шматок тканини, він туго перев’язав рану на грудях пса. Потім узяв його на руки і переніс під розложисту ліщину, де трава була густіша.
— Що тут сталося, скажи? — звернувся він до пораненого вовкодава, ніби той і справді міг відповісти. — Ти захищав леді? Ой, лихо та й годі... — лісник поклав долоню на лобату голову собаки. — Почекай поки тут, друзяко, я обов’язково повернуся по тебе. Коли б мені лишень дізнатися, що трапилося з дівчиною!
Ґілберт випростався, пильно подивився в морок нетрів і тихо мовив, стискаючи кулаки:
— Присягаюся ключами святого Петра, якщо Господь допоможе мені знайти того мерзотника, що покалічив мого вірного пса і напав на шляхетну пані, я йому покажу, де раки зимують…
Знову поклавшись на чуття, Гед рушив бічною стежиною і зрештою дістався галявини, залитої місячним сяйвом. Він збирався покликати дівчину, сподіваючись, що в нічній тиші його голос буде почуто, аж раптом помітив, як серед молодих ясенів ворухнулася чиясь тінь. Безшумно пірнувши в зарості, лісник зайшов із тилу і наблизився до тіні. Тепер між ними залишалося щонайбільше десять футів. Високий чолов’яга стояв спиною до Ґілберта і, здавалося, намотував на шию якусь ганчірку. Гед більше не вагався: ступивши два кроки вперед, він поклав свою важку руку на плече незнайомця.
— Ти хто такий? — спитав грізно.
Від переляку в чолов’яги підкосилися ноги.
— Відповідай! — наказав Ґілберт, рвучко розвертаючи нічного волоцюгу лицем до себе.
— Не твоє діло! — огризнувся той, побачивши, що Ґілберт сам.
— Я лісник і опікуюся цим краєм Шервудського лісу. А ти, здається, заявився сюди, тільки щоби розбійничати. Я відпущу тебе на всі чотири вітри, якщо все мені розкажеш, а коли ні — здам до рук королівського шерифа. Тож кажи: чи бачив ти сьогодні ввечері в лісі дівчину в білій сукні?
Незнайомець скривив вуста в огидній усмішці.
— Ага, отже, все-таки бачив. А що це з тобою? Схоже, поранив якийсь звір?
Гед із силою відкинув руку волоцюги, зірвав із його шиї скривавлене ганчір’я і побачив, що пошарпана шкіра звисає з неї клаптями. Розбійник завив од болю:
— Це був не звір, а якийсь диявольський собацюра.
— А де дівчина? Кажи, негіднику, бо порішу на місці! — Ґілберт приставив ножа до горла розбійникові, але той зненацька вивернувся, відскочив, вихопив свого ножа і з усього маху оглушив лісника колодочкою. Удар у тім’я аж засліпив Геда, він заточився, насилу встояв, а оговтавшись, вибухнув шаленою люттю. Важкі Ґілбертові кулаки тепер без упину гупали розбійника в голову, в плечі, в спину, тож зрештою той упав на землю під ясенем і більше не підвівся.
— Лісова наволоч, — гидливо сплюнув лісник. — Навіть не знаю, чому я тебе не прикінчив. Що ж, конай тут, коли не хочеш сказати, що ти зробив із молодою пані…
Ґілберт круто розвернувся і пішов геть. Тим часом волоцюга підвів голову, заборсався, намагаючись виповзти на стежку, і прошипів йому вслід:
— Не діждешся ти моєї смерті, шервудська свине. Ще й сповна заплатиш за дюжину моїх поламаних кісток!..
Старий Ґілберт Гед не відчував ані холоду, ані втоми і далі никав лісом у пошуках дівчини. Уже втративши надію знайти її живою, він раптом почув удалині чийсь дзвінкий голос, що з молодечим завзяттям голосно наспівував старовинну баладу, безбожно псуючи мотив і слова.
«Може, це повертається Робін»,— із надією подумав лісник і причаївся під розложистим дубом.
Та ось невдалий співак наблизився, і лісник упізнав голос молодшого з Ґемвелів, рудоволосого Вільяма: хлопчина безтурботно горлав на весь ліс. Невдовзі на стежці з’явилися двійко — один із них справді був рудий Робінів приятель.
— Агов! — гукнув Гед зі своєї засідки. — Негоже так калічити гарну пісню… Яка лиха година принесла вас, хлопці, у ліс посеред ночі?
Спів миттю урвався, і Вільям Ґемвел, набираючи грізного вигляду, відгукнувся:
— Хто посмів перервати мою пісню, навіть не привітавшись? Підійди-но ближче, і ми подивимося, хто ти. Здається, тебе варто навчити ввічливості!..