— Ти що, з глузду з’їхав, братику? Хіба не впізнаєш старого Ґілберта, до якого ми й вирушили в дорогу такої глухої ночі? — присадив його Маленький Джон, коли лісник виступив із тіні.
— Боже мій, так і є… Ну, тоді зовсім інша річ, — зрадів юнак, підбігаючи до Геда. — Добрі новини для вас, Ґілберте! Пані Меріон у нашій садибі. Про неї піклуються мої сестри… Маленький Джон знайшов її в лісі саме тоді, коли на неї накинувся розбійник… А де ж Робін?
— Передихни, синку, — зупинив юнака лісник. — Робін іще зранку вирушив до Ноттінґема, проте й досі не повернувся.
— Кепський у вас вигляд, Ґілберте, — стурбовано зауважив Джон, удивляючись в обличчя лісника. — Ви часом не захворіли?
— Я здоровий, — відмахнувся Гед. — А неприємності ще нікого не прикрашали. Учора помер мій шваґер, а я дізнався… Але годі про це. Дякувати Богові, леді Меріон жива і в безпеці. Уявіть самі, я намагався її знайти, а наштовхнувся на свого пораненого пса.
— На Ланса? Яка ж тварюка так повелася з ним? — обурився юний Ґемвел.
— Волоцюга вже поплатився за скоєне, — мовив лісник. — Відлежується тепер у кущах… Час мені вже додому — щось на серці неспокійно.
— Покажіть нам, де ви залишили цього негідника, Ґілберте, — зупинив лісника Джон. — Я його серед сотні впізнаю. Коли це той самий, що напав на леді Меріон, а не тільки поранив вашого пса, то я мушу повідомити шерифа.
— Що ж, ходімо. Тут недалечко….
Гед легко відшукав місце, де смердючий волоцюга повалився на землю під ударами його важких кулаків, але нікого там уже не було.
— Яка прикрість! Устиг забратися… Дивися — кров на траві! — вигукнув Вільям. — Знайома місцина: під цим ясеном ми зазвичай зустрічаємося з Робіном, коли вирушаємо на полювання… Та що з вами, Ґілберте?
Лісника лихоманило; на чолі йому виступив холодний піт, зуби цокотіли, погляд помутнів; за мить він, глухо застогнавши, опустився на килим із сухого торішнього листя. Молоді люди підбігли до нього, але марно Маленький Джон трусив лісника за плечі, намагаючись влити хоч кілька крапель вина з фляги в його зведений судомою рот, — Ґілберт Гед не приходив до тями. І коли б не рідкі удари серця, які Джон почув, приклавши вухо до грудей лісника, він би зовсім упав у розпач.
— Що робитимемо, братику? — з тривогою спитав Вільям.
— Завдам його собі на спину та й віднесу додому.
— Ти-то впораєшся… Та чи не зробимо ми йому гірше? А раптом у Ґілберта удар? Треба зладнати ноші... Дай сокиру і чекай на мене тут… — мовив юнак і метнувся в гущавину.
У пошуках підхожого дерева, Вільям вибіг на галявину, вкриту глибокою тінню, і мало не впав, перечепившись за якусь купу чи то гнилого листя, чи то ганчір’я. Купа враз ожила, заворушилася, застогнала, сиплячи прокльонами. Юнак не встиг оговтатися від несподіванки, як почув могутній голос Маленького Джона: той волав, що Ґілберт прийшов до тями. Проте цікавість узяла гору. Вільям нахилився над купою, і враз кістляві пальці розпростертого на землі чолов’яги вчепилися в його рукав.
— Шляхетний пане, не кидайте мене тут... я помираю!
— Хто ти? — юнак гидливо відсмикнув руку. — А-а... здається, ти той волоцюга, якого ми шукали. Це ти гнався за леді Меріон і поранив собаку?
— Згляньтеся, сер, — глухо простогнав розбійник, — заберіть мене звідси…
Вільям одвернувся і побачив, як до галявини між дерев наближається Джон, підтримуючи під руку лісника: тому нарешті трохи полегшало. Коли вони підійшли, Вільям схвильовано мовив:
— Ось він, наш красунчик. Вирішив розважити душу, перш ніж зателіпатися на шибениці…
— Змилуйтеся!.. — захрипів волоцюга, намагаючись підвестись, але знов упав, як мішок. — О Господи, живого місця на тілі не лишилося!
— Пізно згадувати Господа, негіднику, — зневажливо кинув Маленький Джон. — Я ж тебе попереджав: не навертайся мені на очі!
— Облиш, Джоне, — лісник торкнув велетня за плече. — Якщо до ранку його не заріжуть вовки, я сам відвезу цього волоцюгу до в’язниці... А тепер ходімо, раптом мені знову знадобиться ваша допомога…
Брати рушили за Ґілбертом назирці, і невдовзі Марґарет, змучена довгим очікуванням чоловіка й сина, радо зустріла їх на порозі лісникової садиби.
Ледве зійшовши східцями, лісник знову похитнувся, і тепер уже дружині довелося підтримати його, провести до спальні й укласти в ліжко.
— Робін прийшов? — спитав передусім Ґілберт. Дружина заперечливо похитала головою. Він трохи помовчав і провадив далі: — З леді Меріон усе гаразд, вона в безпеці, в маєтку Ґемвелів… Але в лісі лежить наш Ланс… пса тяжко поранено. Я трохи відпочину, піду по нього, і ми виходимо Ланса, Меґґі…