— Відпочивай, любий, я відряджу слугу…
— Ні, я сам… А Лінкольн нехай допоможе Джонові Нейлору і молодшому Ґемвелові поховати твого брата. Більше зволікати не можна, хоча й ніч надворі. Сама теж іди з ними, помолися на могилі за пропащу душу Роналда Рітсона... І ще таке, Меґґі! На галявині — хлопці знають, де саме, — ми залишили одного мерзотника... Це він погрожував леді й поранив нашого Ланса, коли той намагався її захистити. Якщо волоцюга ще живий, нехай Лінкольн притягне його сюди. Негоже навіть такому покидькові здихати, як пораненому звірові… — Ґілберт стомлено заплющив очі, а його дружина тихенько вийшла, причинивши по собі двері.
Було близько півночі, коли від садиби Ґілберта Геда лісовою стежкою рушила жалобна процесія. Попереду йшов старенький отець Елдред, за ним — Маленький Джон і слуга, котрі несли на марах загорнуте в чорний саван мертве Рітсонове тіло, слідом — Марґарет і Вільям. За чверть години вони дісталися потрібного місця. Лінкольн із Маленьким Джоном заходилися швидко копати яму, Марґарет тихенько молилася, стоячи навколішки, а Вільям тим часом походжав поряд, тримаючи лук напоготові.
Коли могила була майже готова, юнак шепнув на вухо двоюрідному братові:
— Потрібно копати ширшу яму, Джоне, щоби стало місця на двох. Нічогенька зібралася компанія.
— Що ти маєш на увазі, Вілле?
— Той волоцюга, що його ми залишили на галявині, віддав Богові душу. Доведеться притягти його сюди і хоч поховати по-християнськи...
Не минуло й години, як над самотньою могилою, в якій знайшли свій вічний спочинок два безнадійні грішники, виріс невисокий горбик свіжої землі.
Тим часом Ґілберт Гед, трохи подрімавши, підвівся з ліжка і замислено ступив крок до віконця, що дивилося на темний ліс. Він картав себе за те, що через раптову неміч не зміг попрощатися з братом дружини, хай той і виявився негідником. Адже замолоду, коли їхні шляхи ще не розійшлися назавжди, вони з Роналдом приятелювали!.. Раптом лісникові здалося, що з глибини лісу долинуло тужливе собаче виття.
— Тримайся, Лансе, вірний друже... — пробурмотів Ґілберт. — Потерпи ще трохи! Щойно Меґґі з хлопцями повернеться, я прийду тобі на допомогу…
Нарешті двері темниці було висаджено, і барон у супроводі охоронців увалився в похмурий кам’яний мішок, де тримали бранця. Темниця виявилася порожньою!
— Тисяча чортів! — заревів хазяїн замку. — То ось як виконуються мої накази! Для чого тоді неприступні мури, для чого купа дармоїдів, яких я тримаю в замку?.. Підійди до мене, Еґберте! Бачиш двері? Вони були міцно замкнуті. Крім дверей, у підземеллі є тільки мала продухвина. Не те що дорослий чоловік, а й безтілесний дух не зміг би випаруватися крізь неї. То скажи мені, де ж тоді сер Аллан Клер?
Еґберт, ледве живий од жаху, мовчав.
— Відповідай, що змусило тебе, підступний зраднику, стати на шлях злочину проти свого доброго барона? Не бійся, кажи щиро. Бог мені свідок: я завжди справедливий — іноді прощаю навіть винних!
Охоронець, добре знаючи навіженого барона, стояв як стій і пари з уст не пускав.
— А-а, ви, підлі раби! — розлючений Фіц-Олвін повернувся до вартових. — Чого стоїте? Веліть брамникові підійняти міст, зачинити браму й опустити ґрати!
Один з охоронців крутнувся на місці й щодуху побіг виконувати наказ, але було запізно — втікачі вже залишили замок.
— Даруйте, ваша світлосте, — обережно мовив хтось за спиною барона. — Мені здалося, мілорде, ніби в кінці галереї, що веде до каплиці, зблиснув смолоскип.
— Чого ж ти мовчав! — гримнув Фіц-Олвін. — Дайте вогню! Варто, за мною! Цього п’янчугу замкнути до ранку, і якщо сера Аллана не буде схоплено, то замість лицаря я власними руками підвішу лайдака Еґберта на замковій брамі…
І, вихопивши смолоскип із рук одного з охоронців, барон побіг до сходів, що вели в каплицю. Увірвавшись туди, власник замку зразу побачив свою доньку. Уклякла на колінах Крістабель щиро молилася перед святим розп’яттям.
— Що ви тут робите, дочко моя?
— Молюся, тату.
— І за кого б це? Знаю: за того нечестивця, який не заслуговує ні на що, крім шибениці!
— Хіба ви не бачите? Це могила моєї матері, — з докором промовила Крістабель.
— Що ви робите тут такої пізньої ночі?
— Молитва за покликом серця, тату. Адже для Бога не має значення, вдень чи вночі йому моляться.
— Не брешіть! Він тут?
— Не ображайте мене, батьку. Я ніколи не брехала вам. — відкинувши покривало, молода жінка підійшла до барона.