— Це, мабуть, головорізи барона Фіц-Олвіна, — припустив чернець.
— Авжеж, у цьому й сумніватися не варто. Ви, сер лицар, і ви, брате Тук, зачаїться в кущах і, хай там що, не вплутуйтеся в бійку: у нас є важливіші справи. Ти, Еле, стрибай у сідло, забудь про все, що тут бачив, і спробуй переконати охоронців, які тебе напевно знають, що барон звелів їм негайно повертатися до замку. Я про всяк випадок триматимуся поблизу. Ну, з Богом…
Хлопчина пришпорив коня, але не встиг від’їхати, як кілька озброєних вершників заступили йому дорогу.
— Стій! Хто ти такий? — прорипів у нічній тиші чийсь іржавий голос.
— Я Елберт, помічник конюха в замку його милості барона Ноттінґемського.
— Якого біса ти вештаєшся лісом такої пізньої пори?
— Його милість наказав мені знайти його охоронців і переказати їм, щоби вони негайно поверталися: барон очікує новин, і йому невдовзі урветься терпець.
— Уважай, ти їх відшукав. Ми дісталися селища Менсфілд-Вудгауз, але дорогою так нікого й не зустріли. Проте на зворотному шляху нам пощастило більше, й одного з них ми навіть змогли узяти живцем.
— Невже? І хто ж це?
— Та такий собі Робін Гуд — он він, висить зв’язаний і перекинутий через сідло.
Ховаючись під деревом за кілька кроків звідти, Робін чув кожне слово, тож обережно визирнув, щоби розгледіти, кого схопили замість нього баронові охоронці. На превеликий свій подив, у полоненому він упізнав молодшого сина сера Гая Ґемвела, свого щирого приятеля — рудого Вільяма.
— Таж це не Робін Гуд! — не стримався Елберт.
— Звідки ти знаєш, хто я такий? — вигукнув полонений. — Я тебе зроду-віку не бачив.
— Либонь, у Шервудському лісі це ім’я мають одразу двійко влучних стрільців, — знизав плечима підліток. — А де ж ви його схопили?
— За кілька кроків од садиби лісника Ґілберта Геда… — охоронець придивився до юного Елберта і раптом підозріливо спитав: — А скажи мені, помічнику конюха, з якого дива барон відрядив по нас саме тебе?
— Чи не мрієте ви, сер, часом змінити кольчугу на чернечу рясу? Чому це я мушу перед вами сповідатися?
— Кинь жарти, хлопче, бо відповідатимеш на мої питання в кайданах.
— Не пізніше сьогоднішнього ранку я на власні очі бачив Робіна Гуда, коли він прийшов до замку…
— Я спитав тебе про інше!
— До лісу я потрапив за велінням нашого з вами пана, яке вам уже відоме, і за дорученням його доньки, леді Крістабель. Цього досить?— спокійно мовив Елберт.
І сказано це було так глузливо й холоднокровно, що розлючений охоронець гаркнув:
— Кажи, що тобі доручила міледі?
— Оце так! — Хлопець, здавалося, не міг відійти від здивування. — Відколи це челядь у нас почала пхати свого носа до панського проса? Мабуть, доведеться мені доповісти леді Крістабель, що серед вартових замку забагато допитливих. А вам, шановний, я не раджу випробовувати долю: при вашому сідлі теліпається спійманий злочинець, а в замку вас, безумовно, очікує винагорода…
— Клятий ошуканцю! — розлючено закричав присоромлений охоронець. — Шкода часу, інакше я порішив би тебе, цуценя, на цьому місці... Уперед, хлопці!
— У дорогу! — пролунав веселий, ба навіть нібито задоволений голос зв’язаного бранця. — Хай живе Ноттінґем!
Вершники почали розвертати своїх коней, аж раптом коня їхнього ватажка хтось ухопив за вуздечку, і спокійний голос промовив у темряві:
— Зупиніться! Робін Гуд — це я.
Охоронець миттєво перехопив юнакову руку, а Вільям Ґемвел мимоволі скрикнув:
— Робіне, навіщо? Звідки ти взявся?
— Розв’яжіть його, — вів далі Робін, — я справді той, кого ви шукали.
— Ну ж бо, зніміть із коня рудого і звільніть од пут, — звелів вершник, — а натомість візьміть цього нахабу…
Звільнившись, Вільям розпростер обійми і кинувся до приятеля. Робін устиг шепнути йому кілька слів і почути у відповідь: «Розраховуй на мене...», — а тоді молодший Ґемвел пірнув у лісовий морок і зник. А загін із новим полоненим вирушив до Ноттінґемського замку.
Щойно стишився тупіт копит, лицар і брат Тук вибралися з укриття. Аж тут перед ними, немов примара, постав рудий Вільям.
— Що трапилося? — спантеличено спитав чернець. — Робін заборонив нам навіть носа потикати з засідки, а мені аж руки свербіли нам’яти боки всій цій ватазі бовдурів.
Вільям коротко розповів їм, як сьогодні ввечері всі разом вони ховали Роналда Рітсона в одній могилі з невідомим розбійником. Уночі Ґілберт Гед попросив Вільяма вирушити назустріч Робінові з його супутниками. Але не встиг він проїхати і чверті милі, як натрапив на загін невідомих озброєних вершників, які оточили його, зв’язали і поклали на коня впоперек сідла.