— Я так розлютився, — реготнув Вільям, — що сказав тому бовдурові, який у них за старшого, ніби я і є Робін Гуд, саме так, мовляв, мене кличуть тато й мама. А потім з’явився цей хлопчина, помічник конюха, і поламав усі плани.
— Що вам устиг сказати Робін? — запитав сер Аллан.
— Він прошепотів: «Двійко порядних людей — лицар і чернець — зачаїлися неподалік. Скажи їм, щоби завтра зранку прийшли в долину. Приходь і ти з ними — придадуться міцні кулаки і хоробрі серця: нам доведеться захищати честь жінки…» Це все. А зараз, сер, рушаймо в садибу Ґемвелів: туди йти значно ближче, ніж до хатини лісника.
— Я хотів би побачитися з сестрою, а вона зараз у садибі Ґілберта Геда.
— Ви маєте на увазі леді Меріон? Ні, сер! Зараз вона під надійним захистом мого батька і братів.
— У садибі Ґемвелів? Як це могло статися?
— Ходімо, дорогою я вам розповім, як ваша сестра опинилася в нашому домі.
Брат Тук, не вагаючись, приєднався до них. Йому було байдуже, куди поверне стежка, аби тільки в кінці шляху знайшлося що випити і чим закусити. До того ж йому страшенно хотілося спати. Позіхнувши на ходу, аж щелепи хруснули, бенедиктинець подумав: «Ет, хотів би я знати, чию честь зібрався захищати хоробрий Робін Гуд!..»
Прибувши до замку, вартові негайно відвели Робіна Гуда до покою барона. Побачивши юнака, його світлість хижо посміхнувся і вдоволено потер руки.
— Радий знову тебе бачити, цуценя! Ну, сподіваюся, тепер ти в мене заскавчиш. Якщо ти й цього разу не розповіси мені всього, я накажу своїм людям прикінчити тебе, а труп скинути в рів під муром. Відповідай: як тобі вдалося вислизнути з темниці? У тебе був спільник?
— Щось не пригадаю такого... — всміхнувся юнак.
— Я хочу знати ім’я зрадника! — барон ледве стримував гнів. — Хтось відімкнув двері, іншого шляху звідти немає. Хто це був?
— У вашої милості вірні слуги, — мовив Робін, — а ось ґрати в бійницях геть погані. Тож мені легко вдалося вийняти кілька поперечок, потім я вибрався назовні, спустився на терасу, а там і до брами недалечко. Так я й опинився на волі.
— Сам-один? — спохмурнів Фіц-Олвін. — А ті… інші? Де вони — лицар і клятий чернець?
— Гадки не маю. Хіба й вони втекли? Ваші люди схопили мене в лісі, коли я повертався додому.
— Куди міг вирушити сер Аллан Клер, кажи?
— Звідки ж мені знати? — вперто повторив Робін. — Від учорашнього вечора я не мав нагоди жодного слова йому мовити…
Барон відкинувся в кріслі, заплющив на мить очі, а потім мовив:
— Ти, напевне, брешеш. І брехня обійдеться тобі дуже дорого. Але ось що я тобі скажу, смерде: якщо ти справді не знаєш, де зараз лицар, то допоможи мені здогадатися, куди він міг вирушити. У нагороду обіцяю тобі свободу.
— Ваша милосте, я ж не ворожка.
— Он як?! Тоді доведеться тобі ще трохи поміркувати. Та тільки пам’ятай: часу в тебе до світанку, а замковий рів охоче поглине твій труп… Агов, Лембику, посади цього негідника на ланцюг, і, якщо він здумає втекти, сам підеш на шибеницю!
— Від мене не втече, — пробуркотів дебелий охоронець, зарослий бородою аж до очей. — Ступай попереду, пройдисвіте.
Поки Лембик вів Робіна переходами та численними сходами, юнак намагався запам’ятати дорогу. Нарешті вони опинилися в коридорі, що впирався в низенькі двері — в них можна було ввійти, тільки зігнувшись дугою. Крім Лембика з ними були ще двоє охоронців, один із них ніс смолоскип.
Одімкнувши дубові, куті залізом двері, Лембик заштовхнув юнака у вузький кам’яний мішок без вікон, де не було нічого, крім плісняви на стінах і жмутів напівгнилої соломи в кутку. Сам він увійшов слідом, прихопивши смолоскип. Двері позаду огрядного охоронця, який у тісному казематі заледве міг ворухнутися, залишилися напіввідчиненими, але за ними топталися ще двоє озброєних головорізів.
— Ось, маєш опочивальню, — посміхнувся Лембик, розмахуючи смолоскипом. — Улаштовуйся, малий, і не журися — всіх нас очікує один кінець, а сьогодні він настане чи завтра — яка вже різниця.
— Щира правда! — глузливо підхопив Робін. — Таким, як ти, і справді однаково, де й коли померти: живеш ти, Лембику, рабом, як собака на прив’язі, рабом і здохнеш!
Юнак роззирнувся: важко уявити собі огидніше місце, ніж цей кам’яний мішок, а про те, щоби звідти вибратися, не варто було й мріяти. Несподівано в тьмяному світлі смолоскипа він помітив, як за спинами охоронців, що так і стовбичили в отворі дверей, промайнула худенька хлоп’яча постать. Елберт! Робін устиг лише перезирнутися з підлітком.