— Тихше, ти, шервудське вовченя! — сердито пробасив тюремник. — Припни свого язика, бо й до світанку не дотягнеш!
Важко повернувшись огрядним тілом, Лембик попрямував до дверей, але не встиг їх відчинити навстіж, аж гульк — Робін ураз опинився поряд із ним на порозі темниці. Допоки Елберт відвертав увагу тюремників, а низькі двері сковували рухи дебелого охоронця, юнак вихопив із руки Лембика смолоскип, тицьнув ним просто йому в обличчя і щосили штовхнув охоронця. Вогонь згас, засмерділо паленою шерстю, і в темряві пролунав несамовитий крик. Робін хутко прошмигнув у дверний отвір і помчав коридором, прислухаючись до безтямних прокльонів своїх переслідувачів.
Звернувши вбік, він на мить утиснувся в стіну і спробував роздивитися в непроглядній пітьмі, куди прямувати далі, а потім виставив просто себе руки і рушив уперед, коли раптом наштовхнувся на якусь людину, що зачаїлася в ніші. Обидва здригнулися з несподіванки.
— Хто ти? — прошепотів Робін, стискаючи плече незнайомця.
— Ідіть за мною, сер, — почувся знайомий хлоп’ячий голос. — Це я, Ел. Вам пощастило: вони подумали, що ви пішли до сходів…
Шлях у темряві виявився неблизьким. Робінові здалося, що вони проминули щонайменше дюжину переходів, галерей і залів, доки його провідник нарешті зупинився. Перед ними знову були якісь двері, крізь нещільно пригнані дошки яких просочувалося слабке світло. Ел неголосно постукав — двічі, потім іще раз двічі; і нарешті з-за дверей ніжний голосок спитав, хто так пізно турбує дівчину, що спокійно відпочиває.
— Тут ваш небіж… — відгукнувся підліток.
Двері миттю відчинилися.
— Які новини, голубе? — Мод схвильовано схопила Елберта за руку.
— Маю для вас щось більше, ніж новини, тітонько… — Підліток відступив у темряву.
— Матір Божа! Це він! — дівчина кинулася Робінові на шию, сміючись і плачучи водночас.
— Дивна ти якась, тітонько, — невинно мовив юний помічник старшого конюха, — я думав, що поява сера Робіна буде для тебе втіхою, а ти ридаєш, мов та покаянна Магдалина.
— Він має рацію, — мовив Робін, обережно прибираючи руки дівчини зі своїх плечей. — Прибережіть ваші чарівні оченята, мила Мод. Де ваша мужність?
Мод, відчувши якусь байдужість, нехіть у його словах, сумно зітхнула і відступилася:
— Радіти й справді зарано. Чи отримав сер лицар листа від моєї володарки? Чи є у вас відповідь?
— У сера Аллана не було можливості ні написати, ні будь-що передати на словах. Так склалися обставини. Але його наміри мені відомі. З Божою допомогою та за вашого сприяння ми збираємося викрасти леді Крістабель і відвезти її в безпечне місце.
— Біжу попередити міледі, — стрепенулася Мод. — Чекайте на мене тут, сер Робін, а ти, Еле, ходімо зі мною!
Залишившись на самоті, Робін замислено присів на край дівочого ліжка. Він був збентежений тим, що мимоволі розбурхав у душі Мод справжній вогонь пристрасті. Юнак іще мало знався на жіночих вдачах, але вже здогадувався, що Мод закохана в нього, і це засмучувало його, оскільки сам він не відчував до дівчини нічого більшого, крім захоплення її безмежною відвагою. Так, вона була чарівна, як квітка дикої рожі, що допіру розквітла, але серце його вже полонила інша; Робін дедалі дужче марив образом прекрасної сестри сера лицаря, яка здавалася йому недосяжною мрією...
— О Меріон! — тужливо прошепотів він.
Чим частіше Робін згадував гостю, яка так несподівано з’явилася в їхній садибі, тим глибшими ставали його сумніви, що шляхетна леді колись зверне свою увагу на нього, сина простого лісника. Ті кілька ніжних поглядів, які вона йому подарувала, могли бути простою вдячністю за порятунок у лісі.
Аж раптом його роздуми перервало чиєсь важке гупотіння в коридорі. Зрозумівши, що це зовсім не легкі кроки господині маленького покою, Робін миттєво загасив свічку і зачаївся...
— Агов, Мод! — пролунав чоловічий голос. — Ти спиш?
Не чекаючи на відповідь, гість відчинив двері і навпомацки ввійшов до кімнатки. Юнак безшумно ковзнув під ліжко.
— Що за диявол! — розсердився незнайомець; він зачепив скриню і з гуркотом перекинув лаву, що трапилася йому під ноги. — Пітьма, як у пеклі… Де ж та свічка? Еге, ось вона… — Незнайомець викресав вогонь, роздмухав ґніт, а коли свічечка знову загорілася, вигукнув: — Он як! Таж твоєї дочки, старий Герберте, тут немає!
Промовивши ці слова, Герберт Ліндсей, брамник Ноттінґемського замку, спантеличено осів на ліжко, яке затріщало під вагою його чималенького черева.