— Присягаюся безсмертям душі, — пробуркотів він, — найімовірніше, цей телепень Гаспар не збрехав. Твоя, каже, донечка цілує чужих чоловіків так само легко, як я перехиляю кухоль елю, — ще й шкіриться до вух. Мусив відважити йому кілька бебехів, от тільки моєї Мод і справді немає на місці! У замку неспокійно, а моя донечка, хай береже її Матір Божа, блукає невідомо де. Ох, старий дурню, і як же я забув — адже Елберт поїхав до міста по лікаря, а якщо міледі занедужала, то й Мод при ній! Слава Богу!..
Робін під ліжком полегшено зітхнув, почувши квапливі кроки дівчини і шурхіт її сукні.
Побачивши батька, Мод скрикнула від несподіванки і спитала стурбовано:
— Що ви тут робите, тату?
— Хочу поговорити з тобою, Мод.
— Завтра поговоримо, тату. Вже пізно, я втомилась і хочу відпочити.
— У мене тільки одне запитання. Скажи мені, і я піду негайно.
— Краще поцілуйте мене на добраніч.
— Я хочу знати, звідки ти зараз прийшла і чому не спиш о тій порі, коли добрі люди вже додивляються третій сон?
— Я була в міледі: вона нездужає.
— І ще одне: чому це ти така щедра на поцілунки? Не личить дівчині твого віку така розбещена поведінка.
— Побійтеся Бога, сер! — обурилася Мод. — Де це я щедра? Хто вам таке сказав?
— Тільки сьогодні про це в кордегардії патякав Гаспар Стейнхоф, ти знаєш його.
— Гаспар? — У голосі Мод забриніло непідробне обурення. — Та цей немитий селюк уже рік чіпляється до мене. А коли я відкинула його залицяння, він скрізь став неславити мене. Невже ви повірили, тату?
— Як же він насмілився? — розгубився брамник. — От я йому…
— Ще б не насмілився… — Мод уже випроваджувала, мало не підштовхуючи в спину, розгніваного батька. — Недарма ж він погрожував мені помститися.
— Пробач, дитя моє… — Ліндсей ледь не плакав. — У мене просто розум затьмарився від страху за тебе. — Він пригорнув на прощання свою милу донечку і пішов собі.
— Робіне! — нетерпляче покликала дівчина. — Де ви? Вибирайтеся швидше. Якби мій батько вас помітив, нам обом перепало б на горіхи.
— Хто такий цей Гаспар Стейнхоф?
— Він охороняв вас, коли ви вперше потрапили до темниці.
— Це він увалився без дозволу, коли ви принесли мені кошика з харчами, і ми з вами... е-е-е... розмовляли?
— Так, він… — мимоволі зашарілася Мод. — Та годі про це. Леді Крістабель просить вас завітати до неї. Але передусім я хочу вам дещо сказати, сер Робін…
Несподівано дівчина затнулася, придушуючи ридання.
— Знову ці сльози! — з лагідним докором вигукнув юнак. — Ну годі вже, годі... Чим я можу зарадити твоєму горю?
— Долею було призначено мені жити в цьому замку, де, крім леді Крістабель, немає інших жінок. Я виросла поряд зі своєю пані, і хоча ми не рівня, а все ж прив’язані одна до одної, мов рідні сестри… Вона дарує мені ласку і доброту, та, оскільки я проста дівчина, мене будь-хто може скривдити, а батько — порядний, хоробрий чоловік — не здатен мене захистити… День у день челядь барона й охоронці липнуть до мене, мов мухи до меду, дошкуляючи своїми жениханнями та образами, спокушаючись моєю легкою, веселою вдачею… Сили мої вичерпуються! Якщо леді Крістабель залишить замок, я прошу вас забрати мене звідси разом із нею.
Прохання Мод виявилося повною несподіванкою для Робіна.
— Заклинаю вас, сер! — вихопилося з самого серця дівчини.
— Мод, люба, — розгублено промовив він, — ти забуваєш, що я ще занадто молодий і залежний від батьківської волі, щоби так просто привести тебе в дім мого батька. А раптом він не погодиться? Та й твій татко... адже старий зачахне з горя!
— Мій батько пробачить мені, коли дізнається, що я пішла за міледі.
— Але ж твоя пані втікає до свого нареченого!
— Так, звісно, правда ваша, — дівчина змахнула сльози. — Вона вельможна леді, а я лише бідолашна проста служниця.
Закривши обличчя руками, Мод опустилася на коліна, немов її полишили останні сили. Робін був глибоко схвильований.
— Підведися, — м’яко мовив він. — І знай: ти залишиш замок разом зі своєю пані, оселишся в нашій садибі й будеш за дочку Ґілбертові, моєму батькові, а мені — за сестру.
— Ні! — Одразу заяснівши лицем, Мод обхопила руками коліна юнака. — Ні, я буду твоєю вірною рабою навіки…
— Досить слів, Мод, — спохмурнів Робін. — Хутчіш веди мене до леді Крістабель.
Молода володарка замку нетерпляче походжала своєю опочивальнею, очікуючи посланця від вірного лицаря. Увійшовши в скромно опоряджений покій, Робін чемно вклонився.