Не зважаючи на священнослужителя, барон квапливо вийшов із опочивальні, але попрямував не до каплиці, а до коридору, що вів до покою дочки. Постукавши і не дочекавшись відповіді, Фіц-Олвін штовхнув двері, за якими його зустріли непроглядна пітьма і тиша. Переконавшись, що кімната порожня, знесилений барон важко впав у крісло і сумно забурмотів собі під носа:
— Вона кинула мене!.. Дитя моє, навіщо вона це зробила?!
Проте це була лише хвилинна слабкість. Надія наздогнати втікачку повернула баронові самовладання.
— До зброї всі! — прогримів його голос у переходах і покоях замку.
За кілька хвилин варта і найманці стовпилися в головній залі. Окинувши поглядом своє воїнство, барон звелів:
— Розділіться на два загони по двадцять чоловік: один нехай обшукає замок, інший вирушить до Шервудського лісу. Жоден видолинок чи гущак, жодна лісова садиба чи печера не повинні залишитися без уваги. А ти, Лембику, приведи сюди брамника Ліндсея. Утеча напевно не обійшлася без його хитромудрої дочки, котра, як мені щойно доповіли, також зникла.
Усі ці активні дії, в успіх яких, утім, барон не вірив, призначалися лише для того, щоби приховати той справжній панічний відчай, який його охопив. У його душі щомиті змінювалися безсила лють, почуття глибокого приниження і жалю — Фіц-Олвін, попри всю свою черствість і душевну сліпоту, був, як усі справжні тирани, сердечно прив’язаний до дочки.
— Ваша милість кликали свого слугу? — добродушно мовив Герберт Ліндсей, ступаючи на поріг покою свого пана.
Барон накинувся на брамника, як хижак із засідки, й одним ударом звалив старого на кам’яні плити. Потім виволік його на середину кімнати і, схопившись за кинджал, загорлав:
— Лиходію! Де моя дочка? Негайно кажи, бо я тебе порішу тут, на місці!
— Звідки ж мені знати, пане?! — Брамник був приголомшений, але не втрачав самовладання.
— Не відпирайся, лицеміре!
Ліндсей насилу вивільнився і звівся на ноги.
— Мені й невтямки, чим я так прогнівив вас, — із гідністю мовив він. — Я хоч і низького походження, але за все своє життя не вчинив нічого негідного... І хай би про що ви спитали мене — відповім не зі страху, а з поваги до вашої світлості…
— Хто залишав замок за останні дві години?
— Не знаю. Дві години тому я передав ключі від брами своєму напарникові, Майклу Волденові.
— Це правда?
— Можу присягнути на Святому Письмі!
— А доти?
— Ще до третьої варти із замку виїхав верхи Елберт, дитина мого старшого сина, помічник конюха. Сказав таке: «Пані нездужає, тож мені велено доставити лікаря…»
— Зрада! — заревів Фіц-Олвін. — Хлопчак обвів тебе круг пальця! Він готував її втечу.
— Невже молода пані лишила замок?
— Ще й служницю прихопила з собою.
— Мод?! О ні, сер, цього не може бути! Усього кілька годин тому я розмовляв із нею…
Цієї миті двері відчинились, і через поріг важко переступив Лембик, сповнений завзяття, що, як йому здавалося, могло загладити його провину.
— Ваша світлосте, — мовив він, — я поговорив із Майклом Волденом. Він присягається, що, відколи заступив на службу, ніхто замок не лишав.
— Авжеж, — криво всміхнувся барон, — а стрілу в перенісся Гаспарові в каплиці всадив Дух Святий?.. Слухай, Лембику. Сьогодні вночі ти вже побував біля садиби такого собі Ґілберта Геда. Здається мені, що втікачі неодмінно зупиняться в ній. Шлях туди неблизький, коней у них немає, а жінки невдовзі втомляться… Бери дюжину міцних хлопців, їдь туди, але не показуйся зразу. Простеж за садибою і, якщо леді Крістабель там, за всяку ціну достав її до замку. А те розбійницьке гніздо спали дощенту, щоб і духу не лишилося!..
— Виконаю достотно, ваша світлосте! — Лембик побіг сідлати коня.
Брамник, почувши останні слова барона, повними жаху очима витріщився на володаря замку. Барон ступив крок до Ліндсея і поклав свою важку руку йому на плече.
— Ти вірний слуга, Герберте. Ти любиш свою дочку так само, як я люблю леді Крістабель. Подумай — чи немає іншого способу повернути цих заблудлих овечок. До того ж у тебе добра пам’ять. Скажи мені, чи не веде котрийсь із підземних ходів, які тобі добре відомі, до Шервудського лісу?
— Ви маєте рацію, сер. Одна з галерей, що починаються в каплиці, веде саме туди, — щиро відповів відданий і чесний брамник.
— У каплиці? — обурено скрикнув барон. — І Мод знала про це?
— Ні, ваша світлосте. Ми ніколи з нею про це не говорили.
— Якщо не Мод, то хто? Хлопчисько-конюх, твій онук? Але йому звідки знати?.. От що, Герберте, ходімо до каплиці, покажеш дорогу.