— Спробуйте тільки наблизитися! — крикнув Робін. — Присягаюся, першою ж стрілою я вб’ю вашого пана!
Барон знову сховався за деревом.
— Хапайте його, нещасні боягузи! Випустите — повішу всіх на шибениці!
Один із охоронців, озирнувшись на свого пана, також здійняв лук і прицілився в юнака.
— Здавайся, хлопче! — вигукнув цей відчайдух. — Нашому панові байдуже, живим ми тебе візьмемо чи мертвим...
Співуча Робінова стріла сяйнула променем у повітрі, і вершник із простромленими грудьми впав під копита своєму коневі. Решта троє охоронців, хоч барон і кляв їх на всі заставки, все ж відступили на безпечну відстань.
Невідомо, чим би закінчилася ця сутичка, якби на стежці не з’явився загін охоронців на чолі з Лембиком. Барон потрюхикав їм назустріч і владно підніс руку. Охоронець, упізнавши в недоладній постаті свого пана, рвонув поводи, подав назад розпашілого коня і заволав щосили:
— Ваша милосте, втікачів ми ніде не зустріли, але, як ви й наказували, спалили дотла прокляте гніздо лісника Геда!
— Чудово! — вигукнув Фіц-Олвін. — Ти, Лембику, вірний слуга і гідний нагороди. А зараз поглянь-но сюди... Бачиш це диявольське вовченя? З ним моя Крістабель!
— Яка зустріч! — посміхнувся Лембик, тут-таки впізнавши того, хто залишив самі спогади від його колись широкої бороди. — Саме час навчити цього лісового виродка розуму…
Та Лембик не скінчив своєї промови — наступної миті, страшно скрикнувши, він випустив повіддя й гепнувся з сідла на землю: смертельна винагорода від Робіна наскрізь пробила йому горло. Юнак знову підхопив леді Крістабель і, завдавши її на плече, пустився навтьоки. Охоронці досі не наважувалися переслідувати його, тож Робін невдовзі зник у зарослому дрібноліссям видолинку.
— Уперед, схопити його! — біснувався барон.
Зміркувавши, що в заростях коні їм тільки заважатимуть, головорізи спішились і побігли навздогін небезпечному втікачеві.
Робін розумів, що далеко втекти не встигне, бо міледі, опритомнівши, почала вириватися з його рук.
«Ну що ж, — вирішив юнак, — якщо немає іншого виходу, залишається померти, захищаючись…»
Він спинився, посадив Крістабель на траву на схилі невеликого пагорба під в’язом, сів поруч і мовив їй:
— Прошу вас, міледі, коли ви досі сподіваєтеся побачити свого лицаря — не ворушіться і сидіть нишком!
Потому він випростався і почав удивлятися в просвіти між деревами, очікуючи появи переслідувачів. І доки тривало це напружене очікування, перед його внутрішнім поглядом стояла страхітлива картина: будинок у вогні, а поруч — нерухомі тіла тих, кого він любив понад усе на світі, — Ґілберта Геда та його дружини Марґарет…
Аж ось серед зелені з’явились охоронці, що розтяглися ланцюгом; за ними на безпечній відстані шкутильгав старий барон Фіц-Олвін.
— Сер Робін, — прошепотіла тим часом Крістабель, — благаю вас, не заподіюйте зла моєму батькові!
Юнак мигцем глянув на змучене обличчя молодої жінки.
— Ваш батько живий і здоровий. Он він — усього за кілька кроків звідси. Але я вам скажу так, міледі: ми обидва зараз у великій небезпеці, і вам необхідно втікати. Я ж тим часом затримаю барона та його слуг...
— Це неможливо, сер Робін. У мене не лишилося сили навіть на те, щоби триматися на ногах. Утікайте самі. І перекажіть серу Алланові… Боже правий, ну чому ж мій коханий не поспішає нам на допомогу? — з глибоким відчаєм вигукнула Крістабель.
І немов у відповідь на її заклик, із глибини лісу долинуло протяжне вовче виття. Робін приклав складені долоні до вуст і відповів криком чаплі, за якою женеться яструб. Такий самий крик наляканого птаха почувся з гущавини.
— Вони вже близько, я подав їм сигнал поспішати щодуху! — полегшено усміхнувся юнак. — Це Вільям! А тепер, леді Крістабель, сховайтеся за деревом — сліпим стрілам байдуже, в кого влучати: в чоловіка чи жінку.
Усе подальше сталося миттєво. Щойно із заростей висунулися скрадливі постаті охоронців, як повітря навкруги розітнув пронизливий свист. Крістабель озирнулась — аж тут до неї кинувся її лицар і пригорнув до грудей, а семеро високих і дужих стрільців стіною затулили закоханих од ворогів. У руках кожен із них тримав тугий лук, і баронові з його челяддю довелося відступити перед лицем такої грізної сили.
За кілька хвилин із видолинку, де зачаїлись охоронці зі своїм паном, вилетів вершник і помчав у бік Ноттінґема — це барон послав одного зі своїх прибічників по підмогу.
Робін передусім кинувся до друзів, аби розпитати їх, що сталося в садибі лісника, але ніхто нічого не знав.