— А ще, — додав небіж Мод, — у замку очікують прибуття загону норманських лицарів-хрестоносців, що вирушають до Шотландії.
У Ґілбертовій голові миттєво склався план: напасти на хрестоносців, переодягнути своїх людей у їхні плащі та кольчуги, а потім, удаючи з себе лицарів, пробратися в замок і нарешті помститися баронові.
Робін не одразу погодився з названим батьком: надто вже ризикованою здавалася йому ця затія. Та й позбавляти життя Фіц-Олвіна він уважав зайвим — адже таким чином Меріон утратить останню надію дізнатися будь-що про долю брата і його нареченої, леді Крістабель. Ця обставина змушувала юнака зачекати з виконанням клятви, яку він дав батькові над тілом Марґарет.
Сперечатися з Ґілбертом він, проте, не став, а ввечері, напередодні небезпечної вилазки, пішов попрощатися з дівчиною, яку кохав усім серцем.
Двері в кімнату Меріон були напівпрочинені. Дівчина стояла, повернувшись до вікна, і Робін зніяковіло спинився на порозі. Цієї миті до нього долинув голос коханої.
— Пресвята Матір Божа, — тихенько шепотіла дівчина, — допоможи мені, дай сили винести цю вбивчу одноманітність самоти! О, мій любий брате Аллане, навіщо ти покинув мене?..
— Даруйте, леді, чи не дозволите ви мені поговорити з вами? — набравшись духу, вимовив Робін.
Меріон, здригнувшись, обернулася.
— Охоче, сер, — відповіла вона. — Заходьте, прошу!
— Мабуть, випадково ви не зачинили двері, тож я чув ваші слова, леді. Але я й сам знаю, що ви нещасливі, і це мені дуже болить… Вірте і сподівайтеся: ваш брат, сер Аллан, невдовзі повернеться цілим та неушкодженим. А поки зробіть мені ласку — дозвольте бути вам вірним другом і захисником… Хоча скажу вам щиро, Меріон: я давно кохаю вас, іще відтоді, як уперше побачив... Ви плачете?.. Я вас чимось образив?..
Меріон, зашарівшись, простягла руки до юнака, що схилився перед нею:
— Я теж буду щирою з вами, Робіне, і скажу без жодної манірності: нікого і ніколи в житті я не покохаю так, як кохаю вас, і так само вже давно. Лише скромність не дозволяла мені відкрити перед вами своє серце!
І хоча за вікном уже чулися голоси, що квапили юнака, двоє закоханих іще довго не могли відірвати одне від одного щасливих очей.
Дві дюжини міцних чоловіків, озброєних списами, мечами і луками, з’юрмились у дворі навколо синів сера Гая Ґемвела, його небожа Джона і Ґілберта Геда.
— Куди ж запропастилися Робін і Вільям? — із нетерпінням мовив лісник. — Уже вечоріє.
— А ось і вони! — вигукнув Джон, випростуючись на весь свій велетенський зріст. — Тепер усе військо зібралося.
— З Богом! — напучував їх Ґілберт. — І ось що я вам скажу наостанок, хлопці. Щоби потрапити до Ноттінґема найкоротшим шляхом, норманські вовки проминуть Менсфілд і звідти попрямують широкою стежкою крізь Шервудський ліс. Раніше чи пізніше вони дістануться всім нам відомого місця, де сходяться стежки. Ось там ми їх і чекатимемо.
Маленький Джон пронизливо свиснув, і відважне воїнство відгукнулося старовинним саксонським бойовим кличем. А вже за кілька хвилин загін заходив під покрив вечірнього лісу.
Лісового перехрестя вони дісталися вже в цілковитій темряві. Тут Ґілберт Гед розставив людей у засідці обабіч стежки, а сам сховався за деревом за два кроки від Маленького Джона. Та не минуло й півгодини, як звіддалік почувся розмірений кінський тупіт.
— Це не нормани, — стиха мовив Робін. — Вершник сам і їде на поні — дуже вже короткий у нього крок.
— Твоя правда, — прошепотів у відповідь Джон, — здається, це просто припізнілий подорожній. Та все одно слід бути насторожі!
Невдовзі стало чутно, як вершник буркотливо вичитує своєму коникові:
— От же вперта скотиняка! Сказано: жінка — що вб’є собі в голову, те й творить!..
— А тобі не до вподоби жінки, приятелю? — Маленький Джон немов із-під землі виріс перед наїзником, та, придивившись до його фізії, розреготався: — Та це ж вельмишановний брат Тук!
Чернець анітрохи не змінився за ці роки, хіба що став іще огряднішим. Проте його пам’яті, вочевидь, мало було користі від життя в обителі.
— Із ким маю честь? — згорда спитав він, не впізнаючи Маленького Джона.
— Такий же грізний, як і колись! — промовив Робін, вигулькнувши із заростей по той бік дороги. — Мир вам, любий брате Тук!
— А ти хто такий? — чернець підсліпувато вдивлявся в обличчя юнака. — Овва! Присягаюся святим Бенедиктом — переді мною сам Робін Гуд!
— Авжеж, він і є…
— Оце так зустріч!.. А скажи, сер Робін, як там поживає красуня Мод, яку ти в мене колись відбив?