— Брате Тук, зараз не час згадувати про те, що сталося відтоді, як наші шляхи розійшлися. Нас усіх прихистив у своєму маєтку сер Гай Ґемвел… Мод також живе там, а твій старий товариш за чаркою Герберт Ліндсей уже на небесах, як і наша бідолашна Марґарет… Пізніше ми ще поговоримо про це, а зараз нам вельми потрібна твоя допомога!
— Чим же я можу підсобити таким молодцям? — пробуркотів чернець, утім, прибираючи поважної постави.
— Головорізи барона Фіц-Олвіна спалили будинок мого батька й згубили його дружину — мою названу матір. Настав час помсти. Барон нещодавно повернувся до Ноттінґема, а сьогодні цією дорогою має проїхати загін лицарів, який прямує туди ж. Мусимо їх перемогти, щоби потім хитрістю пробратися в замок. Якщо твоя деренова подружка ще вірна тобі, в неї буде чудова нагода погуляти норманськими ребрами і хребтинами.
— Ми з нею завжди не проти розважитися, — посміхнувся велетень, погладжуючи свою важку деренову патерицю.
— Брате Тук, а з якого боку ви в’їхали в ліс? — спитав Маленький Джон.
— З боку Менсфілда, приятелю… І дозволь потиснути твою руку: тільки такий підсліпуватий кріт, як я, міг одразу не впізнати Маленького Джона!
— Чи не стрівся вам дорогою кінний загін?
— Якихось нетутешніх людей я застав на заїжджому дворі в Менсфілді. Тримаються осібно, а на їхніх коней нав’ючено зброю та обладунки. Слуги подейкують, що прибули вони мало не з самої Святої Землі.
— Мабуть, це і є ті хрестоносці, на яких так чекають у Ноттінґемі. Що ж, невдовзі й ми їх побачимо. Сховайтеся трохи, брате Тук!
— Та я би з дорогою душею, але куди подіти цю вперту тварюку, що так полюбляє різні вибрики?
— Лишіть її на мій клопіт, — усміхнувся Маленький Джон, приймаючи з рук ченця поводи поні.
Але чекати довелося довго — вже майже перед самим світанням крізь гущавину лісу до зачаєних у засідці донеслося неголосне кінське іржання.
Невдовзі почувся перестук численних копит, побрязкування збруї, і нарешті загін із понад трьох десятків воїнів з’явився на закруті дороги. Вершники перекидалися жартами і почувалися в цілковитій безпеці.
Аж раптом поні брата Тука, зачувши коней, заіржала заклично, несподівано рвонулася, зірвалася з прив’язі, якою її було припнуто до дерева, і чкурнула чвалом крізь зарості просто назустріч загону. Чернець хотів був кинутися навперейми, та Маленький Джон схопив його за рясу:
— Ти що, з глузду з’їхав, ченче? Ще крок — і ти помреш без сповіді!..
Брат Тук почервонів, як варений рак, погляд його метнув блискавиці гніву. Наступної миті він вирвався й вибіг на стежку, вигукуючи:
— Стій, кажу, клята тварюко! Назад!
Один із вершників, що їхав риссю на чолі загону, зустрів одурілу конячину, яка кинулася просто під ноги його коня, тупим кінцем списа. Чернець, не зрозумівши цього, так огрів хрестоносця своєю ломакою, що той вилетів із сідла і розпластався на стежці. Брат Тук чіпко вхопив поні за повід, а тим часом поруч де не взявся ще один вояка з оголеним мечем у руці.
— Ти хто такий, бродяго, щоби калічити моїх людей?! — грізно прогримів голос, звиклий віддавати накази в бою.
— Вимагаю поваги, сер, до служителя церкви! — І палиця ченця злетіла знову, влучивши в голову коневі, на якому сидів закутий у лати хрестоносець.
Кінь знявся на диби, як змій, вершник ледве втримався в сідлі, але його меч устиг зачепити плече богатиря. Чернець скрикнув од болю й уже ладен був проломити череп кривдникові, але тієї ж миті опинився під прицілом цілої хмари списів.
— На поміч! — загукав бенедиктинець, і тут-таки позаду нього грянув бойовий клич.
Побачивши на стежці цілу ораву озброєного люду, хрестоносці розгорнулися шерегою і рушили вперед. Вони сподівалися зім’яти піших своїми кіньми. Аж раптом у повітрі засвистіли гострі стріли і влучили в кількох норманів, забравши в них життя.
— Спішитися! — пролунала команда в лавах вершників. — Бийте саксонських собак, панове! Нікого не щадіть!
Зав’язалася жорстока сутичка, але, попри відчайдушну мужність лісових братчиків, невдовзі стало зрозуміло: гору беруть нормани. Коли Маленький Джон збагнув, що витримати натиск лицарів їм не вдасться, він кинувся шукати Ґілберта Геда, не наважуючись самотужки віддати наказ про відступ.
А тим часом вогняна чуприна і спритність Вільяма в бою привернули до нього увагу головного хрестоносця, і той, визнавши юнака ватажком саксів, наказав узяти його живим. Хлопця оточили зразу четверо воїнів, і Робін поквапився йому на підмогу. Їм уже майже вдалося прорубати собі шлях до заростей, коли пролунав відчайдушний вигук Маленького Джона: