— Ґілберте! Стережися!
Робін, не вагаючись, побіг на цей заклик. Хрестоносці, вибивши короткий меч із рук Вільяма Ґемвела, скрутили його і поволокли за собою. І не побачив він, як його друг Робін упав на коліна перед розпростертим тілом Ґілберта Геда, череп якого було розтято мало не навпіл важкою бойовою сокирою.
Битва, що затихла на якусь мить, спалахнула з новою силою. Але вже за чверть години поріділий загін, яким тепер командував Маленький Джон, змушений був відступити вглиб лісу, забравши з собою бездиханне тіло Ґілберта Геда…
Старий лісник загинув, із ним полягли ще двоє, а шістьох саксів, включно з Вільямом, було захоплено в полон. Таким виявився скорботний підсумок зухвалої вилазки. Робін картав себе за те, що залишив найкращого друга без підтримки в важку хвилину…
Надвечір наступного дня тіло лісника Ґілберта підготували до поховання. Отець Тук уже збирався відправляти похорон, коли Робін попросив ненадовго залишити його наодинці з названим батьком.
— Прощавай, найкращий із людей, — прошепотів юнак. — Ти прийняв у свій дім чуже дитя і дав йому ім’я. Ти подарував йому свою любов і всього навчив. Дякую тобі за все і присягаюся, що заради світлої пам’яті про доброту і справедливість свого названого батька Робін Гуд ніколи не вчинить кривду. Хай прийме Господь твою чисту душу!..
Коли тіло Ґілберта опустили в могилу, викопану поряд із могилою його дружини, і лісникова зброя лягла обіч нього, а вірний слуга Лінкольн узявся за лопату, до Робіна підійшла засмучена Меріон.
— Утіштеся, мій друже, — тихо мовила вона. — Ваша втрата велика, але у вас залишилися спогади і моє кохання. Коли Господь піддає нас тяжкому випробуванню, то дає й сили, щоби його витримати…
Робін вдячно мовчки стиснув у своїй руці холодну долоню жінки.
З першими променями сонця Робін Гуд і Маленький Джон уже сиділи в невеликій корчмі в передмісті Ноттінґема, похапцем снідаючи. Тут, попри ранню годину, вже пиячило й веселилося чимало люду — серед завсідників, зважаючи на одяг, було з півдюжини охоронців замку.
— Так досі й не ясно, — басив, звертаючись до корчмаря, здоровенний охоронець на ім’я Джеффрі, — що то за люди напали на панів хрестоносців. Його світлість уважає, що це були або геть знахабнілі розбійники, або розвідники його недругів. Проте хрестоносці вже завтра відбувають у Рідсдейл, ще й збираються прихопити з собою полонених...
Юнаки красномовно перезирнулися.
— Вільям у замку, — прошепотів Робін. — І в нас є один день для того, щоби за всяку ціну визволити його звідти. Ти готовий?
Діставши ствердну відповідь, юнак покликав господаря, щоби розрахуватись. І тут Джеффрі знову подав голос, у якому чувся зухвалий виклик:
— Присягаюся святим Павлом, цей довготелесий чиркає своєю довбешкою за сволок у твоїй корчмі. Хто він такий?
Маленький Джон рвучко обернувся.
— Ти це про мене сказав? Я служу єгерем у королівському лісі.
— Ага, отже, сакс. Тоді закладаюся на глек еля, що тобі, хлопче, хоч ти й дебелий, мене нізащо не подужати!
— Ну що ж, — досі спокійно промовив Маленький Джон, — коли вже тобі, нормане, не до вподоби мій зріст, поміряймося силою… Я приймаю твій виклик!
А Робінові Джон шепнув:
— Сходи до будинку Ґрейс Мей: Елберт неодмінно заявиться туди. Без нього нам до замку не потрапити. А я тут миттю впораюся...
Робін неохоче вийшов із корчми — бійка бійкою, але хіба в них із Маленьким Джоном немає важливіших справ? Невдовзі він уже стукав у двері старовинного будиночка, де мешкала Елбертова наречена.
Пампушка Ґрейс Мей, гарненька, вередлива, віддана своєму коханому, ще тільки готувалася стати вінчаною дружиною Елберта Ліндсея, та вже зараз уважала, що має на нього цілковиті права.
— Ви прибули з садиби Ґемвелів? — спитала Ґрейс, намагаючись підтримати розмову з гостем.
— Саме так.
— Як почувається тітонька Ела?
— Відверто кажучи, не знаю, останнім часом ми рідко бачимось. А чи скоро з’явиться Елберт? — нетерпляче спитав юнак.
— Обіцяв бути з самого ранку. Мабуть, його світлість нині в лихому настрої. Останнім часом він дуже підупав на здоров’ї, тож химер у нього тільки побільшало.
На згадку про барона Робін спохмурнів, а тим часом за дверима почулися голоси. Аж ось двері відчинились, і на поріг ступив молодий брамник Ноттінґемського замку. Присутність гостя не завадила Ґрейс висварити нареченого за спізнення, вдавши з себе ображену, а потім розцілувати його в обидві рум’яні щоки.