— Я сподівався побачити вас, сер Робін, — одразу заговорив Елберт. — Я дізнався, що ви в Ноттінґемі — і ось яким чином. Проминаючи корчму, я почув, що Джеффрі Силач збирається битися на палицях із таким собі єгерем. Я вирішив поглянути на цю бійку і прибув на місце саме тоді, коли наш Маленький Джон, відлупцювавши Джеффрі, як шкідливе кошеня, кинув його на землю і… Почекайте, сер, не квапте мене… — Елберт перевів дух. — Щойно все закінчилося, я хотів був спитати в сера Джона, де вас знайти, але двійко бійців мов крізь землю провалились. Я кинувся назад до замку…
— Навіщо?! — здивовано вигукнув Робін.
— Я вирішив, що і ви, сер, вирушили туди.
— Тобі відомо, що сталося минулої ночі в Шервудському лісі?
— Так. Барон просто шаленіє.
— Тим гірше для нього. Я і Маленький Джон були серед тих, хто напав на хрестоносців. Мого батька вбито в цій сутичці. Але я хочу знати про долю полонених. Серед них — Вілл Ґемвел…
— Боже! — Поглянувши на суворе, замкнене обличчя гостя, Елберт щиро засмутився. — Покладіться на мене, сер Робін, я зроблю все, що в моїх силах. Ми негайно вирушимо до замку — мені легко провести вас туди, але будьте дуже обережні. Відколи барон повернувся, життя замкової челяді перетворилося на справжнє пекло.
— Леді Крістабель разом із ним?
— Ні. З його світлістю прибули тільки духівник та кілька воїнів-чужоземців.
— Чи тобі щось відомо про долю сера Аллана Клера?
— Барон жодного разу не згадав про нього. Леді Крістабель, якщо вірити чуткам, залишилася в Нормандії в одному з найсуворіших монастирів. Можна припустити, що й сер лицар десь там… Що стосується бранців, то варто поквапитися. Відвідавши Рідсдейл, пани хрестоносці мають намір повернутися до двору й віддати всіх захоплених на королівський суд.
Нашвидку попрощавшись із господинею затишного будиночка, обидва поквапилися до замку барона Фіц-Олвіна. Та на превелике здивування Робіна, біля самої брами він побачив Маленького Джона, який мало не обіймався з охоронцем — тим самим рудим паруб’ягою з корчми.
— Дам руку відрубати! — вигукнув брамник. — Якщо Джеффрі Силач після колотнечі не перейнявся симпатією до Маленького Джона і тепер тягне його за собою в замок, щоби напоїти до безтями. Джеффрі нещодавно на службі в його милості, і, боюся, не минути грози, коли виявиться, що він пияка… Дивіться: сер Джон нас помітив і подає якісь знаки.
— Він просить іти за ним у замок.
— Я проведу вас, сер, і ми спробуємо з’ясувати, де утримують бранців. Якщо вдасться роздобути ключі, Вільяма ми визволимо, але, щоби вибратися з замку, доведеться скористатися підземним ходом...
Так Робін Гуд знову опинився в Ноттінґемському замку.
Маленький Джон, своєю чергою, вирішив, що не гріх скористатися з раптової прихильності Джеффрі Силача. Його легко вдалося розговорити, і він охоче переказав чутки про нічні події, а ще повідомив, що разом з іншими охоронцями його приставлено вартувати трьох полонених, серед яких є й кремезний рудоволосий хлопець.
— Мілорд побував у нього в темниці, коли я стояв на варті, але не витягнув із хлопця жодного слова і пригрозив повісити його без суду. Слід сказати, друже, цим трьом іще пощастило: їх посадили до каземату у вежі, а не в підземелля замку. Жити можна…
— Хіба то життя — як звір у клітці?
— Помиляєшся, друже! Аби лиш у розбійника були вірні спільники, а втекти звідти — раз плюнути. Замка́ в темниці немає, тільки важкий засув. Якщо його відсунути, двері враз відчиняться. Одне погано: з західного боку неможливо подолати мур і вал.
— А чому?
— Бо там повнісінько вартових, на відміну від підземель на східному боці. Звідти втекти — нічого робити…
— Та невже! — удавано здивувався Джон. — Що, і вартового немає?
— У замку подейкують, ніби там у сутінках вештаються привиди, тому всі бояться туди ходити…
— Але ж мури тут он які! Нізащо не втечеш, хоч би був ласкою чи навіть тхором!
— Хто знає — втече. Якби мені, не приведи Господь, випала така доля, я би скористався тією порожньою прибудовою, що біля східного муру. Бійниці там дивляться на рів із брудною водою, а внизу, під бійницями, — пліт. Баронові слуги ночами використовують його як плавучий міст. Ну а далі — вже як пощастить... Ет, простота! — Джеффрі посміхнувся й добряче огрів супутника по спині на знак приязні. — Я тут відлучуся ненадовго в одній справі, а ти поки погуляй. Якщо варта чіплятиметься, відізвися паролем: «Охоче і чесно», — аби знали, що ти свій.