— Сердечно дякую вам, сер!
— Почекай, невдовзі ти ще не так мені подякуєш, саксонський собако! — буркотів під ніс охоронець, сягнисто походжаючи замковими галереями. — Дивись, як легко наживку проковтнув!.. Це тобі не палицею махати. Авжеж, неспроста сюди припхався цей єгер. Готовий присягнутися, що знайду його за півгодини під східним муром. Тоді вже й поквитаємося за все!..
Маленький Джон Нейлор теж із усмішкою дивився вслід новоспеченому приятелеві, думаючи: «Надто м’яко стелить, пройдисвіт. Не вірю я жодному його слову. Треба якнайшвидше відшукати Вільяма і вибиратися звідси, поки не пізно…»
Замість вийти на замковий двір, Джон навмання рушив широкою безлюдною галереєю, сподіваючись, що вона приведе його до муру західного валу. Проте невдовзі заплутався, попхався в перші-ліпші двері, щоби спитати дорогу, — і побачив у сутінку просторої кімнати згорблену старечу постать над відчиненою скринею. Старигань різко обернувся, впустивши капшук, набитий монетами; золото з дзенькотом розсипалося підлогою.
— Хто ти? Хіба не знаєш, що в мої покої входити заборонено? Чого тобі треба?
— Я приятель охоронця на ім’я Джеффрі. Ми домовилися зустрітись, але я заблукав.
— Джеффрі Силача? — старий випростався й окинув поглядом могутню Джонову постать. — Ти впізнаєш мене? Я барон Фіц-Олвін. І маю до тебе пропозицію.
— Вітаю Вашу світлість. — Джон чемно вклонився. — Яку ж?
— Ставай до мене на службу.
— Перш ніж відповісти, я хотів би дещо запитати у Вашої світлості. — Джон відступив до дверей, повернув ключ у замку і вихопив із-за паса ніж. — Кликати слуг не раджу з однієї причини: я не дозволю вам навіть писнути...
— І чого ж ти хочеш, сміливцю? — глухо мовив Фіц-Олвін.
— Я вимагаю, щоби ви…
Зненацька в коридорі пролунали важкі кроки, а потім хтось постукав у двері. Маленький Джон швидко приставив клинок до горла старому.
— Ваша світлосте, відімкніть, це Джеффрі! — почувся голос охоронця. — У мене для вас важлива новина…
Джон Нейлор не зводив пильного погляду з посірілого від жаху обличчя барона.
— Тьху ти, диявол! — пролунало за дверима. — Де ж його світлість?!
Коли кроки охоронця стихли, Маленький Джон запхав ножа за пас і відштовхнув од себе володаря замку.
— Джеффрі тепер не скоро прийде, — мовив він, — а ми тим часом побалакаємо. Минулої ночі в Шервудському лісі сталася сутичка між хрестоносцями і загоном саксів. Шестеро з саксів потрапили в полон — я вимагаю, щоби їм повернули свободу…
— Усього-на-всього? — спитав Фіц-Олвін. — Ось мій перстень із печаткою, покажи його вартовому і скажи, що я звелів усіх відпустити...
— Сер, я не маю ані часу, ані бажання вислуховувати ваші брехливі обіцянки. — Маленький Джон знову потягнувся до ножа. — Ми підемо разом, і ви все зробите самі.
Баронові довелося підкоритися — він сам загнав себе в пастку, відіславши варту та іншу челядь, щоби ніхто не заважав йому порахувати скарби, накопичені в його скринях. Хрестоносці були в іншому крилі замку. Та все ж він не втрачав надії, хоча в сутичці з бурмилом саксом йому важко було би сподіватися на перемогу, а повернути свободу бранцям він просто не міг: ще до схід сонця їх відправили в супроводі варти до королівського двору в Оксфорд. Ішлося не про суд над полоненими чи про страту — барон просто хотів таким чином догодити королеві Генріху, що вербував у своє військо міцних і здорових йоменів, які йшли туди неохоче. Саме тому володар замку мав намір змусити непроханого гостя піти за ним туди, де він міг би дістати підмогу. Але Джон Нейлор був не з тих, кого легко обвести круг пальця.
— Сер, — мовив він, опускаючи могутню руку на плече старого, — мені здається, ви обрали шлях, який не наближає нас до мети. Полонених, як мені відомо, замкнуто в казематах біля західного муру…
Барон несподівано став як стій: із бічної галереї до нього долинули квапливі кроки. Від порятунку мілорда відділяли всього кілька східців. Фіц-Олвін сіпнувся до них, проте був зупинений на півдорозі, пронизливо скрикнув і затіпався в сталевих обіймах Маленького Джона.
— Рятуйте! Убивають! — барон примудрився вирватись, але перечепився і впав на кам’яні плити. Ураз якісь люди заходилися його підводити, а Джон кинувся вперед, щоби розшпурляти їх і знову захопити старого.
— Перепочиньте, сер Джон! — несподівано зовсім поряд пролунав напрочуд знайомий голос. — Гнів так засліпив вас, що ви вже й своїх не впізнаєте!
— Це ти, Робіне?! — вигукнув Джон. — От так пощастило його милості, чию гнилу шкуру я би з насолодою продірявив!.. О-о, і ти тут, Елберте!.. Що ж, уперед, час повернути свободу нашим полоненим!