— Тобі збрехали, Джоне. Вони були на шляху до Оксфорда ще тоді, коли ми з тобою сиділи в корчмі. Їх немає в замку, а нам час забиратися звідси, і що швидше, то краще.
— Стривайте, — перервав його Маленький Джон, знову хапаючись за ножа, — чомусь мені здається, ніби я зроблю неабияку послугу графству, позбавивши його навік влади цього проклятого нормана. Його місце — в кігтях Сатани, а за нашими саксонськими законами він давно заслуговує на смерть!
— Не поспішай, Джоне! — Робін перехопив руку єгеря. — Пощади цього старого негідника хоча б заради леді Крістабель. Бароне, — звернувся юнак до тремтячого Фіц-Олвіна, — пообіцяйте віддати руку вашої дочки серові Аллану Клеру, і ми збережемо вам життя!
— К-клянуся честю, сер! — цокочучи зубами від страху й люті, ледве видушив із себе барон.
— Ви присягнули в присутності трьох свідків, мілорде, і кожен із них підтвердить це навіть перед лицем короля, — суворо мовив Робін. — Цього достатньо. А тепер веди нас, Еле.
Підхопивши майже бездиханного барона, немов жертовне ягня, Маленький Джон заволік його в тісну і темну комірчину, міцно прив’язав до важкої дубової лави і запхав у рота його ж рукавичку. Потому трійця безперешкодно залишила Ноттінґемський замок…
Коли Джеффрі Силач знову постукав у двері покою свого володаря і не почув відповіді, тривога змусила його знехтувати заведеними правилами. Штовхнувши двері, які виявилися незачиненими, він увірвався у приміщення і виявив там лише відчинену скриню та розсипане на кам’яних плитах підлоги золото. Охоронець здійняв галас, і вся челядь кинулася обшукувати замок.
Лише за кілька годин барона вдалося знайти — він був у жалюгідному стані. Щойно його розв’язали і витягли нарешті кляп, Фіц-Олвін, несамовитий од гніву і приниження, наказав перекрити всі входи й виходи із замку, а зрадника брамника негайно повісити.
Але було запізно. Годину тому Елберт, устигнувши ніжно попрощатися зі своєю коханою Ґрейс, уже прошкував лісом у товаристві Маленького Джона та Робіна Гуда до маєтку Ґемвелів.
Оговтавшись нарешті від пережитого, барон Фіц-Олвін наказав своїм людям прочесати всі куточки міста, де могли виявитися сліди проклятого єгеря, що ледь не позбавив його життя. Випадок допоміг шукачам: у якійсь зачуханій корчмі Джеффрі Силачеві шепнули, що в сера Гая Ґемвела є небіж, зовні дуже схожий на його кривдника. З’ясував охоронець і те, що молодого лучника, який супроводжував сакса-велетня, кличуть Робіном Гудом і вся ця зграя мешкає в маєтку Ґемвелів.
Фіц-Олвін вислухав доповідь свого слуги, і очі його спалахнули. Він вирішив, що це чудова нагода негайно подати королю скаргу на розбійницькі вилазки саксів — адже Генріх II на той час саме був заклопотаний захистом власності норманського дворянства, тож уважно вислуховував усі повідомлення щодо грабежів та розбоїв.
За кілька днів барон добився аудієнції короля і, всіляко перебільшивши свої образи й оббрехавши Робіна Гуда, розповів про причини ворожнечі з ним. Ім’я лучника здалося Генріхові знайомим, і йому негайно нагадали, що це той самий юнак, який оголосив себе єдиним прямим нащадком графів Гантінґдонських. Цей нахаба вимагав повернути йому титул і земельні володіння, але король відмовив йому, не знайшовши достатніх підстав, і звелів абатові Рамсею й надалі розпоряджатися спадком графів.
З’ясувавши, що ворогом барона і є самозваний граф Гантінґдон, король розлютився і засудив Робіна Гуда до вигнання, а королівського лісничого Гая Ґемвела за відверту допомогу саксові позбавив усіх прав, статку і земель.
Сер Гай вислухав жорстоке неправедне рішення королівського суду з гідністю, проте ця новина завдала глибокого смутку іншим мешканцям мирного маєтку. Селяни й орендарі, почувши про нещастя, яке спіткало їхнього пана, заявили, що готові битися до останнього і не відступати ні на п’ядь із цієї землі. У старого був будинок у Йоркширі, але Маленький Джон марно умовляв дядька перебратися разом із родиною туди.
— Моє життя невдовзі скінчиться, — відповів на це сер Гай. — Нехай жінки й діти вирушають у Йоркшир, я ж не залишу батьківського дому. Я хочу померти там, де народився… І мої сини, я певен, стануть зі мною пліч-о-пліч на захист маєтку…
Усе жіноцтво дому почало лаштуватися в дорогу: леді Ґемвел із доньками, Меріон, Мод і всі служниці збиралися, як стемніє, вирушити в путь. Для їхньої охорони спорядили невеликий загін із вірних серові Гаю йоменів.