Ватажок загону нападників почав оглядати незнайомі околиці, міркуючи, як йому остаточно розправитися з бунтівниками. Нарешті він зажадав, щоби до нього доставили кого-небудь із місцевих мешканців, і невдовзі було спіймано обшарпаного немолодого селюка з брезклою мармизою.
— Ти сакс, плутяго? — похмуро спитав його ватажок.
— Ні, сер… я норман, вільний землероб.
— Можеш показати моїм людям іншу дорогу до Ґемвел-голу?
— Можу. Біля підніжжя пагорба є стежка, що веде прямісінько до садиби сера Гая. Он вона… — Чоловік тицьнув пальцем убік великої будови, оточеної соснами. — Але ж там засіла жменя відчайдухів, тож, боюся, непереливки вам буде, панове.
— Сподіваюся, ти не брешеш, бо лишишся вух, — загрозливо мовив воїн, і селянин покірливо схилив голову.
Рішення було прийнято. Невелика частина загону, що складалася з найбільш досвідчених ратників, рушила в напрямку, вказаному селянином, решта мусила відвернути на себе увагу саксів. Здолавши останню лінію загороджень, нормани ввійшли в село, де схопилися рукопаш і завдяки безперечній перевазі просто-таки змели три дюжини погано озброєних селян. Село вмить спорожніло.
Тим часом Маленький Джон, спостерігаючи за діями ворога, помітив на узліссі групу оружних людей і відразу зрозумів, що хтось видав норманам цей шлях до будинку сера Гая. Стоячи на пагорбі, він міг бачити, як відчайдушно б’ються в поселенні його люди, зусібіч оточені ворогами. Джон двічі просурмив у ріжок, даючи сигнал до відступу, а сам кинувся стежкою назустріч загону норманів, що висувався з лісу. Його дворучний меч блискавично вражав ворогів, і деякий час Маленький Джон стримував ним супротивників, тож захисники садиби зуміли вслід за своїм ватажком пробитися в сад, обнесений кам’яним муром.
Сміливці відчайдушно відстрілювались із луків, а тоді зачинилися в будинку, заздалегідь укріпленому і готовому витримати найзапеклішу облогу. Міцні дубові двері, куті сталевими смугами, лише здригалися під ударами бойових сокир, а тим часом сакси не давали нападникам змоги наблизитися до стін, закидаючи їх камінням із вікон та бійниць і влучно поціляючи в них стрілами з луків.
Нарешті командир норманів, переконавшись, що в лоб садибу не взяти, дав наказ до відступу. Залишивши півсотні воїнів стерегти обложенців, він подався разом із рештою загону в село, де, на своє розчарування, не виявив ані мешканців, ані того, чим можна було би поживитися чи хоча б угамувати голод воїнів. Вони вже неабияк зголодніли, а ще ж треба було підготуватися до нічного штурму садиби.
Іще не стемніло, а над селом уже палала заграва величезної пожежі. Невдовзі все воно до останнього хлівця перетворилося на згарище.
— На це вони й розраховують, — похмуро мовив Маленький Джон, звертаючись до Робіна. — Стара садиба збудована з сухих колод і на додачу оточена соснами. Варто впасти іскрі — і вмить усе спалахне, мов скирта соломи.
— Ідуть! — вигукнув Робін, помітивши в сутінках скрадливі обриси воїнів.
Маленький Джон скомандував:
— Займіть місця, браття, і цільтеся так, щоби не втратити даремно жодної стріли!
Нормани наближалися щільним ланцюгом, час од часу вигукуючи грізний бойовий клич. У руках воїни тримали запалені головешки і смолоскипи. Вони наблизилися на відстань польоту стріл і почали випускати їх, намагаючись поцілити в покрівлю будинку, але потоки води гасили вогонь, не даючи йому розгорітися.
Стоячи біля бійниці, Робін пильно стежив за кожним рухом ворожого командира. Нарешті він спустив тятиву — співуча стріла глибоко встромилася в око норманові. Мить — і той упав трупом.
— А тепер, сакси, — вигукнув Маленький Джон, — не шкодуйте стріл! Добиваймо паліїв!
У повітря знову злетіла сила-силенна стріл; уцілілі ратники вже готові були кинутися навтьоки, коли один із них, що став тепер за ватажка, знайшов-таки спосіб викурити захисників будинку з-за міцних стін. Із боку саду росли високі сосни. Нормани підпалили крони дерев, а потім підпиляли стовбури. Хвоя спалахнула свічкою, і сосни, мов велетенські смолоскипи, почали одна по одній падати на дах. Невдовзі багряне полум’я охопило верхній поверх і почало пожирати будинок.
Маленький Джон зібрав усіх захисників маєтку у великій залі — їм не лишалося нічого іншого, ніж спробувати вирватися з кола ворогів потаємним ходом. За тих часів підземні тунелі були майже в кожному великому маєтку.
Лише сер Гай байдужно спостерігав за цими приготуваннями, а коли небіж спробував забрати і його з собою, вперто мовив: