— Це мій дім, і я не залишу його, хай там що!
— Стережіться! — несподівано скрикнув Робін Гуд. — Зараз упаде дах!
Джон мовчки підхопив на руки королівського лісничого і, хоч старий пручався, виніс його з зали.
Невдовзі всі захисники Ґемвел-голу були в безпеці. Підземна галерея виходила на поверхню в нижній частині долини, і щойно вони вибралися назовні, як у них за спинами пролунав оглушливий гуркіт — то впав охоплений полум’ям дах, а за ним і балки перекриттів. Із вікон будівлі повалив густий дим…
Передавши сера Гая під опіку кількох відважних саксів, Маленький Джон звелів їм їхати в Йоркшир, а сам знову вхопився за меч і кинувся на ворогів, вигукуючи:
— Бий чужоземців! Помстимося за Ґемвел-гол!
Брат Тук, попідтикавши обгорілу місцями рясу, хвацько орудував своєю патерицею. Робін Гуд не відставав од своїх друзів. Норманський загін утратив мало не дві третини списів. Переслідувані саксами недобитки панічно кинулися туди, де залишилися їхні коні. Невдовзі почувся тупіт копит — вороги втікали, намагаючись сховатися в лісі.
По тому як підібрали полеглих і перев’язали поранених, Маленький Джон скликав своїх людей і звернувся до них:
— Сакси! Ви довели свою звитягу і розбили ворога. Але нормани досягли мети: вони позбавили вас житла і майна, і тепер ви вбогі вигнанці, до того ж сюди незабаром заявиться новий загін. Мусимо йти звідси… Нас сховає ліс, браття. А в лісі нам знадобиться отаман…
— Джон Нейлор! — загомонів натовп. — Маленький Джон!
— Друзі, — зніяковів єгер, — це велика честь для мене, і я завжди радий прислужитися громаді. Але ж нам потрібен справжній ватажок — шляхетний, розумний, спритний і сміливий. Зараз я назву ім’я того, хто зуміє стати вам гідним отаманом. Це справжній сакс, граф Гантінґдон. Нормани нахабно позбавили його титулу і володінь, а король засудив до вигнання. Чи згодні ви бачити своїм ватажком небожа сера Гая Ґемвела — шляхетного Робіна Гуда?
— Згодні! — гримнуло стоголосо. — Ура Робінові Гуду!
Серце лучника стислося: відтепер він був не сам. Вдячно схиливши голову перед людьми, що дивилися на нього з надією й відданістю, він схвильовано мовив:
— Мої лісові браття, дякую вам за довіру. Присягаюсь, я виправдаю її та буду з вами до кінця — і в радості, і в горі. Готуйтеся до походу, я проведу вас таємними стежками туди, де нас не знайдуть наші вороги…
А вже за три години потому Робін Гуд, Маленький Джон та вцілілі селяни дісталися великого підземелля в найдальшій глушині лісу.
— Щиро кажучи, Робіне, — мовив Маленький Джон, — я знаю Шервудський ліс незгірше за тебе, але ти мене здивував: скажи, звідки взялася тут оця схованка?
— Можливо, — відповів Робін, — іще сакси-втікачі за часів Вільгельма Завойовника ховалися тут од його норманських псів.
За кілька днів двох погорільців відрядили до Менсфілда по провіант. Повернувшись, вони доповіли ватажкові, що мстиві нормани не вигадали нічого кращого, ніж зруйнувати вщент рештки стін гостинного Ґемвел-голу.
Частина друга. Король розбійників
Норманам, одвічним ворогам саксів, було добре відомо те, що в Шервудському лісі ховається ватага Робіна Гуда. Проте Робін зі своїми побратимами почувався в лісових нетрях цілком безпечно.
Спочатку вигнанці годувалися звіроловством, але з часом у них з’явилося інше, більш надійне джерело існування. На всіх дорогах, що пролягали Шервудським лісом, було виставлено застави, які збирали з подорожніх мито за проїзд. І що багатшим був мандрівник, то вищим — мито. Назвати це грабежем було важко, оскільки з проїжджими поводилися чемно.
— Сер чужоземець, — ввічливо зверталися до мандрівника озброєні до зубів люди Робіна Гуда, знімаючи капелюхи і вклоняючись, — наш ватажок запрошує вас до трапези…
І подорожній мусив прийняти запрошення. Він сідав за стіл разом із Робіном, весело бенкетував, а потім його змушували заплатити — нібито за його частку у витратах на бенкет. І платити подорожній мусив саме стільки, скільки мав у своєму гамані. Якщо ж гаман був порожній, проїжджий на якийсь час ставав заручником і був змушений терпляче очікувати, поки за нього внесуть викуп.
Задоволення пообідати на свіжому повітрі деяким норманам коштувало чимало, проте ніхто з них не міг заявити під присягою, що його до цього змусили. Кілька разів проти лісових мешканців висилали військові загони, але справа завжди закінчувалася їхнім ганебним розгромом…