Братові Туку й на думку не спадало повернутися в обитель. Бенедиктинцеві збудували келію неподалік підземелля, де він жив привільно, вдовольняючись дарами лісу і не цураючись вина та елю. Коли ж не було ні того, ні іншого, чернець радий був і джерельній воді.
Про Вільяма Ґемвела знали тільки те, що його віддали простим ратником до королівського війська, а про сера Аллана Клера та леді Крістабель уже понад п’ять років не було жодних вістей. Барон Фіц-Олвін, лишивши свої володіння, знову пішов за Генріхом II до Нормандії, чим скористався Елберт: він повернувся до Ноттінґема, одружився зі своєю коханою Ґрейс Мей і невдовзі пізнав щастя батьківства.
У Йоркширі його тітонька Мод опікувалася домашнім господарством у невеликому маєтку Барнсдейл, що належав Ґемвелам. Сер Гай, єдиною розрадою якого стало товариство дружини і доньок, зміг відновити сили. Міцне від природи здоров’я обіцяло йому довге життя.
Меріон, як і раніше, поділяла з родиною Ґемвелів нарівно всі турботи. Єдиною радістю для неї були нечасті зустрічі з Робіном, коли той навідувався до Барнсдейла. Про їхнє кохання знали всі, але весілля Робіна і Меріон відкладалося до повернення сера Аллана.
А тим часом у Барнсдейлі через людей дізналися, що за ці роки лицар Аллан Клер дослужився до високого чину в армії короля Франції і, можливо, невдовзі приїде до Англії, щоби пробути тут кілька місяців...
Ранком ясного серпневого дня Робін Гуд замислено прогулювався лісовою стежкою. Несподівано до нього долинув чоловічий голос, що наспівував стару саксонську пісню. Співали голосно, але виконавець жахливо калічив мелодію і, м’яко кажучи, не тішив вухо слухача.
«Дивно! — подумав Робін, зупиняючись. — І голос цей мені когось нагадує, і пісню я знаю ще з дитинства…»
Сховавшись за деревом, він став чекати, коли подорожній наблизиться. Невдовзі на стежку вийшов кремезний міцний чолов’яга; насунутий на лоба капелюх приховував його обличчя, проте в рухах Робінові здалося щось знайоме. Чоловік зупинився, з усмішкою оглянув гущавину, мовби впізнаючи рідні місця, а потім зняв капелюха і витер ним піт із чола. На сонці спалахнула вогнем яскраво-руда кучма.
— Стій! — не витримав Робін, упізнавши давнього друзяку.
Чоловік ураз обернувся і схопився за лук.
— Вілле! Це ж я — Робін Гуд…
— Робіне! — вигукнув чоловік.
Друзі міцно обнялися.
— Боже мій, а я вже хотів був стріляти! — з радісним подивом мовив Вільям Ґемвел.
— Та й я тебе насилу впізнав! — розсміявся Робін.
— Передусім розкажи мені, як там Мод. Чи одружилася вона? Присягаюся, Робіне, весь цей час я ні на хвилину не припиняв думати про неї…
— Мод почувається чудово… Присядьмо… І знаєш — вона теж чекала на тебе!
— Боже милосердний! — вигукнув Вільям. — Тільки завдяки їй я зміг витримати ті жорстокі поневіряння, що випали на мою долю… Коли з мене неволею зробили королівського ратника, я опинився в Нормандії, не маючи змоги вирватися звідти. Та якось мені наснилася Мод — вона плакала і кликала мене. Я пішов до командира нашого загону і попросив його про коротку відпустку, щоби побачитися з рідними в Англії, але мені було відмовлено. Тоді я впав перед ним на коліна, проте він лише розреготався і штурхонув мене, зваливши на землю. Звівшись на ноги, я вихопив меча і порішив негідника на місці. А тоді мені довелося ховатися… Нарешті я тут і можу обійняти тебе, друже!.. Скажи, Мод досі живе в нашій садибі?
— Отже, ти нічого не знаєш, Вілле? — здивувався Робін.
— А що сталося? Розповідай швидше, не лякай мене!
— Ґемвел-гол і село зруйновані дощенту.
— А моя матуся, Робіне? А мій добрий батечко та бідолашні сестри?!
— Заспокойся, друже, всі вони живі й здорові. Ваша родина мешкає нині в Барнсдейлі. Згодом я розповім тобі про все докладно, а зараз скажу тільки, що це справа рук норманів, і ми вже поквиталися з ними за все. Дві третини загону, відрядженого королем Генріхом, ми знищили на місці.
— Королем? — здивувався Вільям. — Але ж мій батько віддано служив королю... Та й ти хіба не збирався стати лісником на королівській службі?
— Я й справді охороняю цей ліс, але не заради короля, а заради себе і своїх названих братів. Тепер, Вільяме, я — повелитель Шервудського лісу і обстоюватиму свої права та привілеї перед будь-ким!
— Щось я ніяк не второпаю…
— Зараз утямиш. — Робін підвівся, підніс ріжок до вуст і тричі голосно просурмив.
Іще не стихли звуки ріжка, як із гущавини, немов чародійною силою, вигулькнула щонайменше півсотня дужих хлопців у зелених суконних куртках, з короткими мечами, щитами та луками. Вони мовчки оточили свого ватажка, а той, поклавши руку на Вільямове плече, мовив з усмішкою: