Віддавши ці розпорядження, Робін діждався сутінків, а потім щодуху помчав до розстані доріг. Уже майже стемніло, коли він заховав коня в гущавині, а сам ліг на траві під ясеном і почав обмірковувати спосіб, яким можна вирвати Вільяма з лабетів барона. При цьому Робін не спускав з очей усі три стежки, які тут сходились, і невдовзі на тій, що вела до Ноттінґема, з’явився вершник на чудовому скакуні, з огляду на дорогий примітний одяг — норман.
«Оце так щастить! — подумав Робін. — Не багато ж, вочевидь, лою в його голові, коли поперся проти ночі Шервудським лісом. Не гріх би стягти з цього жевжика вартість тих луків і стріл, що завтра будуть зламані в Ноттінґемі!»
Хутко схопившись на ноги, він заступив вершникові дорогу, вітально здійняв руку до капелюха і глузливо мовив:
— Добрий вечір! Уже темніє, не бачу вашого обличчя, але ви, сер, так благоліпно сяєте, що вас ненароком можна сплутати з сонячним променем...
Незнайомець засміявся і спитав:
— Ви часом не з людей Робіна Гуда?
— Не судіть із зовнішнього вигляду, сер…
— А мені все-таки здається, що я розмовляю з одним із лісовиків, — перервав його вершник.
Проте Робін, схопивши скакуна за вуздечку, вів далі:
— Ви не помилилися, я справді з них. І вам, вочевидь, відомо, що з норманами ми знайомимося не зовсім безкорисливо.
— Вам можна закинути упередженість, сер розбійник. Ви помиляєтесь: я не норман, а сакс, хоча в моїх жилах, може, й тече кілька краплин ненависної вам крові… — Подорожній щиро веселився, і це дещо збентежило Робіна. — Я, звісно, багато чув про вигідний спосіб знайомства лісових братів із норманами, але знаєте що? Годі нам із вами ламати цю комедію. Я з першого погляду впізнав вас, Робіне. А ви? Невже я так змінився, мій друже, чи ви просто не бажаєте знати брата леді Меріон?
— Свята Діво! — вигукнув Робін. — Сер Аллан!.. Дозвольте потиснути вашу шляхетну руку! Уявляю, як зрадіє Меріон.
— Чи здорова моя сестричка? — з ніжністю спитав лицар.
— Ваша сестра, сер, стала справжньою красунею.
— Вона заміжня?
— Меріон сама розповість вам про все, — зніяковів Робін. — Зійдіть із коня, сер Аллан, сховаємося під деревом, я чекаю тут на одну людину… Чи пам’ятаєте ви молодшого сина сера Гая?
— Звісно! Рудоволосий здоровань Вільям…
— Занадто довго розповідати про його нещастя, але суть у тому, що Вільям зник за півгодини до того, як священик мав повінчати його з Мод Ліндсей. Ви, гадаю, не забули й цю дівчину…
— Це донька брамника Ноттінґемського замку, пустунка Мод?
— Так, — зітхнув Робін. — Після його зникнення ми обшукали будинок і всі околиці на багато миль навкруги, і лише сьогодні з’ясувалося, що Вільяма викрали за наказом барона Фіц-Олвіна і тримають у замку. Ми повинні зробити все можливе задля його звільнення, і то якнайшвидше, бо старому баронові може все що завгодно шибнути в голову.
— Не поспішайте, любий Робіне. Завтра я зустрінуся з бароном і скористаюся своїм впливом — а його в мене тепер більше ніж достатньо, щоби визволити вашого друга.
— Це неможливо, сер. У нас не лишилося часу, щоби зволікати. Утім, поки триває очікування, розкажіть трохи про те, як складалася ваша доля.
— Я повернувся на батьківщину назавжди, — всміхнувся лицар. — І вже ніхто не зможе цьому зашкодити. Коли я вступив на службу до французького короля, сталося так, що мені вдалося зробити йому важливу послугу, і його величність на знак удячності залагодив наші родинні справи в Англії. На його прохання Генріх II повернув мені родові володіння. Тепер я заможний і можу сподіватися отримати руку леді Крістабель, запропонувавши її батькові стільки, скільки він вимагатиме. Свого часу в Нормандії ми уклали з бароном письмову угоду про це, засвідчивши її в суді.
— Любий друже, — похмуро промовив Робін, — не довіряйте баронові. Він вас не любить і за першої-ліпшої нагоди відступиться від свого слова.
— Якщо він зважиться на таке, присягаюсь, я без зволікань зажену старого на той світ!
— А я охоче вам у цьому допоможу, — посміхнувся Робін. — Сер, а як ви дізналися, що ми ховаємося в Шервудському лісі?
— Мені про все розповіли в Ноттінґемі. Повідали й про те, що Крістабель нещодавно повернулась, і про ваші звитяги, і про нещастя родини Ґемвелів...
Слова лицаря перервав тихий свист. Невдовзі на дорозі з’явився Елберт.
— Що нового, Еле? — спитав Робін.
— Та майже нічого й говорити, сер, — відповів Елберт. — Відомо тільки, що в замок доставили полоненого, якого розшукують згідно з королівським наказом. Пізніше лісник Мач повідомив мені, що цей бідака — наш Вільям. І якщо ви хочете врятувати його, діяти треба негайно, бо ченця-пілігрима, котрий зупинився в Ноттінґемі, сьогодні запрошено до замку, щоби сповідати і причастити в’язня.