— Нещодавно замок залишив лицар у багатій котті, гаптованій золотом, і короткому плащі. Наздоженіть його і зробіть так, щоби він більше не плутався в мене під ногами. Усе ясно?
— Ще б пак, мілорде!..
Незабаром головоріз у супроводі двох поплічників непомітно вийшов із замку. Знаючи, в який бік попрямував сер Аллан, вони назирці рушили за ним.
Із неспокійним серцем лицар проминув у напівтемряві квартал майстрових, наблизився до узлісся Шервудського лісу, спинився, пошукав поглядом провідника, який мав би чекати на нього, та, не знайшовши нікого, почав уважно оглядати околиці. Усі думки сера Аллана роїлися навколо одного: як йому вирвати Крістабель із рук її батька, жодному слову якого він не вірив.
Переслідувачі, що скрадалися за ним, безшумно сховалися в заростях, а потім, вирішивши, що зручна хвилина настала, вихопили мечі й кинулися.
— Прощайся з життям, дурнуватий красунчику! — почув сер Аллан, і тієї ж миті важкий удар руків’ям меча в скроню оглушив його і звалив на землю.
— Готово! — скрикнув Чорний Пітер, звертаючись до спільників. — Повертайтеся до замку. Я сам докінчу цього хлопця і вирию йому могилу. Дайте мені лопату і йдіть геть!
Лишившись на самоті, Пітер зрізав гаманець із паса лицаря, а потім заходився рити яму. Він уже майже наполовину завершив свою страшну справу, аж раптом хтось так уперіщив його палицею по зашийку, що він упав ниць. Коли ж опритомнів і спробував підвести голову, то побачив над собою рум’яне обличчя дужого ченця в обшарпаній бенедиктинській рясі.
— Ти, шолудивий собако! Як смів ти здійняти руку на шляхетного лицаря? — чернець знову замахнувся своїм дубцем, але Чорний Пітер миттю зіпнувся на ноги і вихопив меча. Та попри всю свою спритність, охоронець зміг лише злегка поранити руку бенедиктинцеві, зате чернець обрушив на нього таку кількість ударів, що незабаром він звалився мертвим у вириту ним же яму.
— Негідник! — відсапувався чернець, намагаючись угамувати кров, що цебеніла з рани. — Ти вирішив, що кожний норманський собака безкарно може вкусити брата Тука? Еге?.. А наш лицар… — він схилився над сером Алланом. — …дякувати Богові, живий! Вчасно ж я приспів!
Завдавши пораненого на могутнє плече, брат Тук попрямував до схованки лісовиків, де його з нетерпінням очікував Робін Гуд…
Із першими променями вранішнього сонця, що позолотили верхівки веж Ноттінґемського замку, Вільяма Ґемвела в оточенні безлічі охоронців вивели з тісного кам’яного мішка, в якому він пробув ніч.
На ринковому майдані вже зібрався мовчазний натовп містян. Наблизившись до підніжжя шибениці, Вільям зблід як полотно: нащадок знатного саксонського роду не припускав, що йому судилася така ганебна смерть.
Кат, не гаючи часу, відразу поклав руку на плече засудженого, і Вільям у відчаї роззирнувся. Натовп похмуро мовчав, навкруги не було жодного знайомого обличчя. Тоді Вільям гордо підвів голову і відвернувся.
— Стривайте! — несподівано пролунав старечий голос. — Я зобов’язаний дати грішникові останнє напуття і помолитися разом із ним. Нехай кат і варта не заважають мені виконати свій обов’язок.
— Швидше, отче, — розпорядився барон Фіц-Олвін, подаючи варті знак одійти від засудженого. — Нічого тягти сірка за хвіст!
Біля підніжжя ешафота залишилися тільки Вільям та згорблений чернець-пілігрим, чиє обличчя було приховане чорним каптуром. В’язень став на коліна перед старим і здригнувся, почувши вимовлені пошепки слова:
— Спокійно, Вілле! Щойно я переріжу мотузки, дій за моєю командою…
Скінчивши молитву, чернець злегка обійняв Вільяма, ніби благословляючи його в останню путь, а вже наступної миті обидва вони стояли спинами один до одного. У руках молодого Ґемвела виблискував короткий меч. На Робіні Гуді замість ряси був зелений каптан, а в руках він стискав лук. Тятива була напнута, аж бриніла, а вістря стріли впритул дивилося в обличчя баронові Фіц-Олвіну.
Натовп глухо охнув.
— Сер, ви негідник! — дзвінко вигукнув Робін Гуд. — Вільям Ґемвел — моя людина, яку ви підло викрали...
— П’ятсот золотих тому, хто схопить розбійників! — захрипів володар замку. — До зброї, нормани!
Заклик Фіц-Олвіна не було почуто: він потонув у звуках мисливського ріжка. Ринковий майдан ураз оточили озброєні лісовики. Барон зрозумів марність опору — схопився, квапливо видерся на коня і, лаючи на всі заставки своїх ворогів, помчав до замку. За ним потяглися його почет і охорона.
Невдовзі загін лісових братчиків на чолі з Робіном Гудом разом із урятованим Вільямом входив під листяне склепіння прадавнього лісу.