Поки ці знатні персони шукали змоги покінчити з ненависним Робіном Гудом, невелика колонія лісових мешканців розкошувала весело й безтурботно під покровом Шервудського лісу. Люди Робіна Гуда мали добру репутацію, а сам він уславився як людина шляхетна і справедлива. Заможні норманські барони й церковники були обкладені даниною, а йомени й орендарі, потрапивши у скруту, завжди могли звернутися до Робіна по допомогу. Не раз і не двічі намагалися нормани викурити лісових братчиків із їхньої схованки, але зрештою мусили змиритися з небезпечним сусідством…
Так проминув рік, сповнений подій, переважно щасливих. Сер Аллан Долинний — так у тутешніх місцях прозвали лицаря і власника маєтку в долині — став батьком чарівної блакитноокої дівчинки, а в родинах Робіна Гуда й Вільяма Ґемвела з’явилися на світ міцненькі хлоп’ята. Одужавши після пологів, Меріон одразу попросила чоловіка навчити її вправлятися з луком так само майстерно, як умів він, і невдовзі приловчилася так добре стріляти, що разом із Робіном зазнала слави одного з найкращих лучників Англії.
Одного прохолодного осіннього ранку Робін Гуд, Вільям і Маленький Джон розташувалися під Головним дубом — старезним велетнем, що його лісові братчики величали «деревом зустрічей». Тут, коли треба, за сигналом миттю збирався весь загін. Несподівано з прогалини долинув тупіт копит.
— Тихіше, друзі… — Робін багатозначно посміхнувся. — Чи не посилає нам Бог співтрапезника? Погляньте-но, хто це там їде…
Маленький Джон і Вільям продерлися між кущами до дороги.
— У хлопця вельми жалюгідний вигляд, — зауважив Вільям. — Готовий закластися, що гаманець не надто відтягує йому кишеню.
— Схоже на те, — пробурмотів Маленький Джон. — Щоправда, зовнішність часом буває оманлива.
Хоч одяг і свідчив про належність вершника до шляхетного стану, з першого погляду чоловік викликав співчуття. Вітер продував наскрізь його подертий плащ, смуток і задума поклали свій знак на його обличчя, сховане під каптуром.
— Вітаємо вас, сер чужоземець! — виступивши на стежку, Джон притримав коня подорожнього за вуздечку. — Ласкаво просимо до Шервудського лісу, на вас тут із нетерпінням чекають.
— Ви, мабуть, помилилися, — відповів лицар. — Не той я гість, якого хто-небудь може очікувати...
— Сер, — усміхнувся Вільям, що саме нагодився, — нам велено запросити вас пообідати з господарем цього лісу.
— Хто ж виявив таку честь бідному подорожньому?
— Робін Гуд.
— Славетний розбійник? — щиро здивувався лицар. — Кажуть, він справедлива і чесна людина. Що ж, радо приймаю запрошення.
Узявши коня за повід, Маленький Джон повів його до галявини, де на них нетерпляче чекали, а Вільям, пхикаючи в кулак, замикав ходу.
Побачивши незнайомця, Робін Гуд шанобливо привітався і з цікавістю оглянув його з голови до ніг — надто вже разючою була невідповідність жалюгідного вбрання лицаря і його шляхетного обличчя.
Потім усі четверо подалися до стоянки лісового загону, де вже було готове щедре частування. Там ніщо не завадило гостеві віддати належне стравам, винам і жвавій розмові з отаманом розбійників.
Та все ж Робінові здавалося, що за показною бідністю лицаря щось криється. З усіх людських вад найбільш огидними йому були хитрість і лукавство; і хоча подорожній викликав у нього симпатію своєю стриманістю, Робін усе ж вирішив, що гостеві, згідно зі звичаєм, доведеться розплатитися за гостинність.
Застілля наближалося до кінця, коли лицар промовив:
— Дозвольте, сер Робін, сердечно подякувати вам за дружній прийом. Коли вам випаде нагода побувати в околиці абатства Сент-Мері, пам’ятайте: в Рівнинному замку ви зможете…
— Сер лицар, — перервав незнайомця Робін Гуд, — я не роблю візитів у відповідь тим, кого приймаю у себе в лісі. Кожен, хто потребує їжі й питва, завжди знайде місце за моїм столом, але до тих, хто може сплатити за мою гостинність, я не такий великодушний. Тому вам, як людині шляхетного походження, варто було би поділитися своїм статком із лісовиками.
— Досить цікавий спосіб стягувати податки, — розсміявся лицар. — Просто, люб’язно і… переконливо!