— Братику, — розплився в усмішці Маленький Джон, коли обидва спустилися в підземелля, — твої руки спритніші: ти відлічуй гроші, а я відмірю сукно…
— Ну, тоді вже міра буде повною, твій лікоть іде за три…
— Помовч, базікало! Наш Робін розщедрився б і на більше, коли б відміряв сам.
— Тоді й я докину кілька золотих, — вирішив Вільям. — Тим паче ми їх невдовзі повернемо з норманських гаманців.
Повернувшись на галявину, він простягнув золото гостеві:
— Будь ласка, візьміть, сер лицар! У кожній торбинці сотня монет.
— Але їх тут аж п’ять, друзі мої!
— Ви помиляєтеся, сер Річард, торбинок усього чотири, — з найсерйознішим виглядом заперечив Робін Гуд. — І досить суперечок!
— Коли я повинен повернути борг? — запитав гість і почув у відповідь:
— За рік, день у день, коли вас цей термін влаштовує і коли я ще буду на цьому світі. Зустрінемося там, де й сьогодні…
— Прийміть мою сердечну вдячність, — подорожній підвівся, простягаючи руку розбійникові. — Ви врятували не мене — мою дружину і моїх дітей…
— Не дякуйте, сер, це лише гроші. Ви, саксонський лицарю, гідні більшого. До зустрічі! І якщо коли-небудь доля обернеться так, що мені знадобиться ваша допомога, я попрошу про неї з цілковитою довірою.
— І дістанете її! Хай благословить вас Бог, сер Робін, за те, що ви повернули моєму серцю спокій…
Лицар схопився на сірого в яблуках єпископського коня і від’їхав, тримаючи за повід власного коника, навантаженого дарунками. Коли гість сховався за закрутом стежки, Робін замислено промовив:
— Ми допомогли людині знайти радість — день минув недаремно, друзі…
Меріон і Мод уже понад місяць жили в будинку сера Гая Ґемвела: їм потрібно було відновити сили після народження дітей. Тож одної гарної днини Робін, сумуючи без своєї Меріон, прихопив два десятки лісовиків, залишив Шервуд і оселився в Барнсдейльському лісі, аби бути ближче до коханої. Ясна річ, Вільям поїхав за своїм отаманом, адже і його Мод була поруч.
Якось уранці на галявині, де вигідно розташувалися лісовики, з’явився вершник. Із його закушпеленого одягу було видно, що він подолав неблизький шлях. Спішившись, він попрямував до Робіна і стиха промовив:
— Отамане, в мене для тебе новини: його преосвященство єпископ Херефордський у супроводі двох десятків слуг збирається сьогодні близько першої години пополудні проїхати Барнсдейльським лісом!
— Непогано! — на вустах Робіна заграла хитра посмішка. — А як ти дізнався про це, Джордже?
— Один наш чоловік був у Шеффілді, і там йому шепнули, що його преосвященство збирається відвідати абатство Сент-Мері.
— Дякую, Джордже! Іди спочинь… — Робін гукнув лісовиків: — Хлопці, здається, незабаром нам випаде нагода неабияк погуляти. Ти, Вільяме, прихопиш із собою дюжину молодців і стежитимеш за дорогою, що проходить за будинком твого батька. Джон візьме на себе північне узлісся, а Мач піде на східний край лісу… Сам я розташуюся біля головної дороги. Проґавити його преосвященство нам ніяк не можна — я збираюся почастувати його на славу.
Коли три невеликі загони лісових братчиків подалися туди, куди було велено, Робін наказав іншим перебратися в пастухів і сам натягнув на себе селянську лахманину.
А вже за годину над вогнищем, розпаленим узбіч головної дороги, смажилися вгодовані лань і косуля, поширюючи на весь ліс одурманливі пахощі.
Невдовзі пополудні єпископ Херефордський із кінним почтом з’явився на тій дорозі, обіч якої Робін чатував разом із перебраними лісовиками.
— Ось і наш співтрапезник з’явився! — вигукнув розбійник, посміхаючись. — Ну ж бо, хлопці, покрутіть-но смаженину на рожні…
Не минуло й кількох хвилин, як поважний священнослужитель і його почет опинилися поряд із пастухами. Помітивши багаття і пару рожен із дичиною, єпископ розгнівано закричав:
— Що тут відбувається? Дичина в цьому лісі, згідно з королівським едиктом, належить короні, і ви порушили закон, зазіхнувши на неї! Для кого ви готуєте їжу?
— Для себе, Ваше преосвященство… — Удаючи розгубленість, Робін підійшов ближче до коня, на якому сидів єпископ. — Ми зголодніли…
— Із чийого маєтку? Хто такі?
— Прості пастухи, пасемо череди.
— Хто дозволив полювати в Барнсдейльському лісі?
— Ніхто, — знизав плечима Робін. — Але якщо Ваше преосвященство зробить честь скуштувати дичину разом із нами…